Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Серьо… Дубов був дебеліший. Вам треба підгодувати дублера, — сказав Сидоренко. — А так — дуже схожий.
Гавриков повернувся, сів на краєчку стільця, спитав:
— Дозвольте закурити, товаришу генерал?
— Будь ласка, Дмитре. Як батько?
— Питає, де я…
— За чотири години повернетесь…
— Я готовий, товаришу генерал.
— Що з батьком? — спитав Сидоренко.
— Рак підшлункової… Я, мабуть, почну ходити, вставати, закурювати, а ви мене коригуйте, — сказав Гавриков.
— Закурював Серьо… закурював Дубов дуже цікаво, — сказав Сидоренко. — Він якось спритно викидав з пачки сигарету, притримував її пальцем, брав у рот — неодмінно в лівий куточок і робив дуже глибоку затяжку.
— Які сигарети він курив? — спитав Гмиря.
— «Аполло — Союз».
— Спробуй їх дістати, — відповів Гмиря на запитливий погляд Константинова. — Тільки в магазині «Берёзка».
— Значить, дістаньте там, — сказав Константинов. — І зробити це треба негайно.
Гмиря поїхав; Гавриков викинув сигарету з своєї пачки, затиснув у лівому куточку рота, прикурив, зробив глибоку затяжку.
— Схоже, — сказав Сидоренко. — Дуже схоже.
— Так курять шеріфи, — сказав Гавриков. — Ми грали таку манеру, коли були школярами. Він іще повинен був, коли підводився із стільця, впиратися долонями в коліна…
— Саме так, — сказав Сидоренко, — як же ви вгризлися в нього…
— Олю, здрастуйте, — сказав Константинов, пропускаючи дівчину до свого кабінету. — Знайомтеся, будь ласка.
Дівчина дивилася на Гаврикова зачудовано, але він був не в тіні, як там, у коридорі в Сидоренка, а сидів проти сонця, і вона — жіноче око натреноване — зразу побачила грим.
— Серьожа? — якось дивно сказала вона. — Ні, не Серьожа. Він ніколи не казав, що в нього є близнюк.
— У нього близнюка нема, Олю… Де, в якому місці, на якій вулиці у Дубова останнього разу заглух мотор, пригадаймо ще раз.
— Що? — дівчина, мабуть, не зрозуміла запитання, вона все ще дивилася на Гаврикова. — Про що ви?
— Ну, пригадуєте, ви казали, що в нього мотор глухнув, ви сідали на його місце, вмикали запалення, а він порпався в моторі, потім ви прогулювались.
— Так, правильно.
— Точно пам'ятаєте, що минулого вівторка ви «заглухли» на колонаді, біля Парку культури?
— Так, так, саме там! У нього, мабуть, двічі заглух мотор. Він ще тоді жартував: «Щоразу на одному й тому ж місці». А де Серьожа?
— Серьожу ми заарештували.
— Що?! — дівчина аж примружилась і схопилась руками за скроні.
— Він шпигун, цей Серьожа.
— Ні!
— Він вам про Ольгу Вінтер розповідав?
— Про кого? Хто це?
— Це жінка, яку він убив, коли вона здогадалась, хто він. І через день після її похорону запросив вас у бар. Так, так, там, у Піцунді. Я думаю, ви розумієте, що слів таких на вітер не кидають. Ми сподіваємося на вашу допомогу, Олю…
— Отже, минулого разу ви на мою допомогу не сподівались? Минулого разу ви мені не вірили, а зараз вирішили повірити?
— Якби ми вам не вірили, якби у нас були сумніви, я б не розмовляв з вами.
— Це добре, що ви мені вірите, — дівчина заговорила жорстоко, очі її звузились, стали холодними. — Я вам дуже вдячна за довіру. Але тільки я вам не вірю.
Константинов подивився на годинник: до виїзду на колонаду залишалася година, а Гаврикову ще треба було випробувати дубовську машину, права хлопець мав, але їздив тільки в автошколі, практики — ніякої.
— Що для цього треба, щоб ви повірили? — тихо запитав Гавриков.
— Нехай мені влаштують зустріч з Дубовим. І я сама запитаю його, і нехай він мені відповість. І тоді я виконаю будь-яке ваше прохання.
— Мені подобається ваша позиція, Олю, — сказав Константинов. — Ви правильно розлютились, за себе зараз боретесь, як мені здається, за своє почуття, хіба не так?
— Це не так важливо, за що я борюся. Це моя справа. Я поставила свою умову — і край.
— Ходімо в машину, — сказав Гавриков. — Ви впевнитесь, що ми говорили правду. Через годину. Ви матимете докази.
— Що, в машину приведуть Серьожу? В кайданах? — спитала Ольга, і тінь злостивої посмішки майнула на її вустах.
— Ні, просто побачите, для чого Дубов біля колонади просив вас сідати на його місце, — сказав Гавриков.
— Не розумію!
— Ви переконаєтесь у цьому через годину. Мимо вас дуже повільно від вісімнадцятої тридцять до дев'ятнадцятої проїде машина з дипломатичним номером, — сказав Константинов.
— Машини з дипломатичними поморами їздять по всій Москві.
— Але я вам назвав точний час, коли машина пройде мимо вас, Олю. Це вже не збіг, це — система. І ви були просто лялькою, коли Дубов возив вас з собою.
— Я не була лялькою!
— Олю, — сказав Константинов і знову вийняв сигару, — вам буде соромно дивитися людям у вічі, якщо відмовитесь допомогти нам, — виїхати зараз з товаришем Гавриковим до колонади і повернутися назад. Ні про що інше ми вас не просимо.
— Я не поїду.
— Про що ви хотіли запитувати Дубова?
— Я подивилася б йому у вічі й запитала: «Це правда, Серьожо?» І все. І він відповість мені, що все це брехня.
— І ви повірите його словам і не повірите нашим доказам?
— Дивлячись які докази.
— Радіограми з шпигунського центру, наприклад.
— Покажіть.
Константинов вийняв із шухляди стола папку, знайшов серед розшифрованих телеграм ту, в якій Дубова просили прислати дані на Ольгу і подав їй аркуш паперу.
— Це про вас. По-моєму, дівоче прізвище матері й бабусі не я спитав вас перший, а Дубов. Тільки зробив він це спритніше — запросив до загсу.
О 18. 30 мимо «Дубова», який колупався в моторі «Волги» біля колонади Парку культури, проїхав Лунс. Оля подивилася на годинник, потім на номер і заплакала; сама вона сиділа закам'янівши, тільки з очей котилися горошини сліз, по-дитячому великі.
Вранці у вівторок о 7. 15 розвідцентр ЦРУ вийшов на зв'язок. Шифровка, адресована Розумному, сповіщала:
«Дорогий друже, ми раді, що бачили вас в умовленому місці, значить, у вас все гаразд. Пояснюємо, ми не вийшли на об'єкт «Парк», тому що не бачили вас у машині на «Паркплаці», і до того ж нам здалося, що в «Парку» були глядачі. Обмін інформацією в четвер я намітив у призначений час коло об'єкту «Міст». Ми хотіли б прочитати ваш сигнал, який підтвердить готовність до зустрічі, біля контрольного об'єкту «Діти» — смужка губної помади на стовпі, від 18. 30 до 19. 00.
Ваш друг Д.»
Константинов підвів очі на Гмирю:
— Виманити їх ми виманили, але де ж цей чортів об'єкт «Діти»?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ТАРС уповноважений заявити…», після закриття браузера.