Читати книгу - "Оголений нерв"

— А за це вибач, — мовив холодно і пішов на вихід.

— Генику, не йди! — крикнула Оксанка крізь плач. — Пробач мені. Я тебе кохаю!

— Я тебе також, — прошепотів він, щоб дівчина не почула.

Геннадій дістав із барсетки ключі, поклав на тумбочку в коридорі і тихо причинив за собою двері, за якими невтішно плакала Оксанка.

Розділ 43

Настя помітила на пероні Людмилу здалеку. Все така ж тоненька, тендітна, звіддаля схожа на дівчинку-підлітка, вона привітно помахала рукою подрузі й побігла назустріч. Настя розчулилася, побачивши подругу дитинства, обняла її і довго не відпускала.

— Я так рада тебе бачити! Так рада! — промовила Настя схвильованим, тремтячим голосом. — Навіть не віриться, що ти поруч.

— Ну, досить розводити сирість, — усміхнулася Людмила.

— То я від радощів, — знітилася Настя.

Вони йшли вулицею, і Настя насолоджувалася самим життям, в якому можна досхочу вслухатися у мирний гамір міста і не думати, де, з якого боку пролунають вибухи. Не вірилося, що не зустріне бойовика зі зброєю, направленою на людей, що не потрібно принижено опускати голову й уникати погляду ополченця, щоб зброя не випустила кулю у твоє тіло. Настя спостерігала за потоком автівок, серед яких були переважно іномарки, і не могла натішитися, що серед них немає ненависного броньовика з чужими прапорами. Навпаки, можна досхочу милуватися синьо-жовтими прапорцями на машинах зовні та в салоні. Настя навіть зупинилася, коли побачила на одному з балконів житлового будинку великий прапор України.

— Коли у нас таке буде? — сказала з жалем у голосі.

— Буде! Обов’язково буде! — підбадьорила її Людмила.

— Слава Україні!

— Героям слава! — привіталися два юнака, а Настя від почутого роззявила рота.

— Це ж треба! — вона зрозуміла, що виглядає дурнувато, відкрито розглядаючи хлопців. — За такі слова зараз на Донбасі можуть позбавити життя. Яка щаслива молодь! Хлопці навіть не здогадуються про це, — вона ще раз поглянула в бік юнаків.

— Невже все так погано? — спитала Людмила.

— Невесело, — зітхнула Настя.

Повз них пройшла дівчина в сорочці-вишиванці, яка дуже гармоніювала з її коротенькою спідничкою. Настя так уважно подивилася на перехожу, що дівчина притишила ходу, поглянула в бік Насті і, не впізнавши в ній знайому, всміхнулася і пішла далі.

— Як їй пасує, — зауважила Настя, — і намистинки підібрані в тон вишивці. Раніше ніколи не задумувалася над тим, яке гарне наше національне вбрання, — зізналася Настя.

— Не можу з тобою не погодитися, — сказала подруга. — А останнім часом серед молоді пішла мода на вишиванки, і, ти знаєш, вони так пасують і до штанів, і до джинсів, навіть маєчки з вишивками носять під шорти.

— А у мене поки що нема вишиванки, але колись придбаю.

Жінки проходили повз невеликий стихійний ринок, де на прилавках торговці порозкладали свій нехитрий крам.

— Ходімо туди! — Настя швидко рушила, а Людмилі довелося підбігти, щоб її наздогнати.

Вона зупинилася перед столиком, на якому були розкладені патріотичні атрибути.

— Магнітики з картинками Майдану! — захоплено промовила Настя.

— Вибирайте, який подобається, — сказала продавчиня.

— Маки! Віночки! Прапорці! — промовляла Настя так, ніби бачила перед собою якесь диво. — Візитка Правого сектора! О! Навіть телефон Яроша!

Жінка торкалася кожної речі обережно, лише кінчиками пальців, ніби то були безцінні речі, які можна зіпсувати, або диво, яке зникне, коли взяти предмет у руки.

— Що тобі подарувати на згадку про нашу зустріч? — запитала Людмила. Вона мовчки спостерігала за подругою, в горлі застрягла грудка, яка заважала говорити і навіть дихати.

— Я б усе це скупила, — ніби засоромившись почуттів, промовила Настя, — але як їх провезти через усі блокпости?

— Перевіряють ретельно?

— Заглядають у валізи, риються до самого дна, — сумно сказала Настя.

— А звідки ви? — поцікавилася продавчиня. — З Росії? Так у мене росіяни купують навіть українські прапорці, ховають на дно валіз і проходять митницю.

— Та ні, я з Донбасу, — сумно зізналася жінка.

— Справді?! З окупованої території? — жваво поцікавилася продавчиня. — Розкажіть, що там у вас відбувається? Чи насправді наші українці пішли до бойовиків і вбивають наших солдатів? — жіночка посипала питаннями.

Одразу де й набралися люди! Усі почали розпитувати Настю про події на Донбасі, і вона охоче розповідала.

— Ми не знаємо всієї правди, — сказав поважний чоловік у капелюсі. — ЗМІ не можна у всьому вірити, а от правду потроху дізнаємося з обласної газети, — пояснив він. — Живе десь там у вас мужня жінка, справжня українка, яка не побоялася донести до нас слово правди.

— Вона підписується псевдонімом, — зауважила жінка поважного віку.

— А ви б назвали своє справжнє ім’я, якби жили серед ворогів? — сердито мовив чоловік.

— Я? Звісно, ні! Я пояснила людям, може, хто не знає, — виправдалася жіночка.

— Усі ми читаємо газети і знаємо, — продовжила продавчиня. — Ви часом не знаєте, чи справді така жінка там живе, чи журналюги вигадали?

На неї одразу з усіх боків невдоволено зашикали.

— Я її не знаю, — стенула плечима Настя і всміхнулася Людмилі.

— У мене знайомий працює у тій газеті, — Люда втрутилася в розмову, — так він мені сказав, що така жінка справді живе в Сєвєродонецьку. Вона обіцяла розкрити своє справжнє прізвище після звільнення міста, і навіть викладе фотографію.

— Ось на таких свідомих, справжніх патріотах тримається Україна! — чоловік у капелюсі підняв вказівний палець. — Завдяки таким людям наша країна вистоїть і переможе.

— Слава Україні! — викрикнув хтось із натовпу.

— Героям слава! — відповіла разом з усіма Настя, і від тих дорогих серцю слів, таких жаданих і теплих, по тілу пробігли мурахи. Якби то люди знали, як вона мріяла про хвилину, коли можна відкрито сказати їх навіть не голосом, а серцем.

— Може, хоча б магніт купити? — спитала про всяк випадок Людмила.

— Хочеться, але так боязко!

— Що вони тобі зможуть зробити, коли знайдуть у валізі? Оштрафують? — Людмила подивилася на подругу.

— Гірше, — зітхнула Настя, — розстріляють.

— Тоді не треба ризикувати, — порадила продавчиня.

— Бачиш, ти вже стала відома, — пожартувала Людмила і