Читати книгу - "Оголений нерв"

— Упевнений, що зможуть. Чого можна чекати від бандитів?

— Як не майданівці, то одразу бандити? До речі, хто наразі контролює Сєвєродонецьк? — поцікавилася Оксана.

— Як на мене, в нас панує безвладдя, — сказав Геник. Він поправив косу дівчини, що збилася набік, погладив шовковисте волосся. — Місцева влада ніби є і водночас її нема. Місцеві сепаратисти також не контролюють ситуацію, керівництво ЛНР теж не має влади. Командиром гарнізону по захисту міста є мешканець Стаханова Павло Дрьомов.

— Хто він?

— У його загоні є бійці зі Стаханова, Красного Луча, Антрациту, Запоріжжя та Криму, — охоче пояснив хлопець, — А взагалі-то успішний польовий командир — колишній каменяр. Як пояснює сам Дрьомов, він виконує накази генерала Козіцина.

— А то що за фрукт?

— Отаман Всевеликого війська Донського, генерал армії Козачих військ Микола Козіцин організовує та керує вторгненням козаків, переважно громадян Росії, у Луганську область. Оплотом козачків є місто Антрацит, де переможно вивішений триколор Великого Війська Донського.

— Тобто де-факто влада в нашому місті в руках козаків, — підсумувала почуте дівчина.

— Так. Над нашим містом ще не висить їхній прапор, але то справа часу. Козаки складають основу загону Олексія Мозгового, який нещодавно захопив Лисичанськ і зараз там керує. До речі, захоплення аеропорту — справа рук загону Мозгового, — Геннадій розігнув спину, розправив плечі. — Але і козачки, і Мозговий мають напружені стосунки з Валерієм Болотовим.

— Напружені, як у нас? — Оксанка сумно посміхнулася.

— Не мели дурниць, — Гена подарував їй лагідну усмішку.

— О! Це для тебе! — Оксанка знову втупилася в екран.

— Читай вголос, — попросив хлопець. Він підійшов до вікна, задивився на подвір’я. Мирна картина тішила око: у пісочниці малюки будували печери, поруч про щось своє жіноче щебетали молоді матусі, навколо бабусі з крихтами хліба в руці зібралася зграя голубів.

— «Батальйон «Донбас» офіційно оголосив посилену мобілізацію до своїх лав. Як уточнили в прес-службі батальйону, мобілізація ведеться з метою набору максимальної кількості добровольців у батальйон, який умовно буде поділений на три частини. Перша увійде до складу Національної гвардії, підконтрольної МВС. Друга частина батальйону увійде в 24-й батальйон територіальної оборони, підконтрольний Міноборони України. Третя його частина залишиться як загін народного ополчення…» І ще таке: «З 30 травня створений з добровольців батальйон «Донбас» почне підготовку як підрозділ боротьби з терористами. Батальйон буде відповідно навчений, озброєний, екіпірований, і всі його подальші дії у складі сил АТО координуватимуться командуванням спецоперацій. Особовий склад батальйону налічуватиме до 300 осіб».

Дівчина повернулася й уважно подивилася на Геннадія.

— Цікава інформація, — сказав він, все ще дивлячись у вікно, — але чому вона саме для мене?

— Просто я подумала, що ти вже встиг записатися у батальйон людини без обличчя, — спокійно, з легкою іронією мовила дівчина.

— У Семена Семенченка є своє лице, — карбуючи кожне слово, заперечив Геннадій, — через низку причин він його тимчасово ховає під балаклавою. І взагалі, чому ти вирішила, що я мушу бути саме там?

— Бо ти маєш звичку кудись вляпатися. Взяти, наприклад, Євромайдан…

— Оксанко, облиш! — він нервово перебив. — Хочеш знову посваритися?

— Ні, я хочу дізнатися правду.

Геннадій повернувся, і їхні погляди зустрілися.

— Яку правду?

— Три рази поспіль пізно ввечері я тобі телефонувала, але в тебе був вимкнутий мобільник.

— Напевно, вже спав.

— Де? — посміхнулася дівчина. — Я зателефонувала твоєму батькові, і він сказав, що ти пішов до мене, а мені ти сказав, що будеш вдома. Виникає питання: де ти був три ночі?

Гена не любив і не вмів брехати, проте цього разу мужньо витримав прискіпливий погляд Оксанки.

— Згадав! — сплеснув він у долоні. — Ми з Льончиком три вечори колупалися в машині. Там щось чи то з бензонасосом, чи з карбюратором. А ти що собі надумала? Що в мене хтось є? Дурненька.

Він підійшов до дівчини, обняв її, притис до себе.

— Нікого, крім тебе, у мене немає, — сказав стишеним голосом.

— Правда? — Оксанка довірливо прихилилася до нього. — Тоді давай виїдемо звідси, поки нас тут не повбивало.

— Куди?

— Поїхали разом у Росію, там по материній лінії у нас багато родичів, — гаряче сказала вона, — нам не дадуть пропасти, якось проживемо.

— Ми завжди там будемо для них чужинці, — задумливо кинув хлопець. — Росія — чужа для нас країна.

— Яка чужа? Ми завжди жили мирно, наші корені давно переплелися. Погоджуйся, нам там буде краще, ніж тут. Прошу тебе!

— Там чужа земля, а тут — моя. Чому я повинен тікати зі своєї землі? Нехай біжать геть з неї чужинці, а я тут народився, виріс і далі буду жити, — сказав він категорично.

— А я?! Ти подумав про мене?

— І ти живи на своїй землі. Хто тебе жене звідси?

— Страх! Я боюся за своє життя. Коли тебе нема зі мною вночі, я не можу спати, все дослухаюся до кроків у під’їзді.

— Кого ти боїшся, дурненька моя? — хлопець міцніше притис до себе дівчину, ніби намагаючись захистити її від страхів.

— Я думаю про те, що зі мною буде, коли дізнаються, що ти стояв на Майдані, а твоя мати ходила на флешмоб, щоб розгорнути український прапор. Ти розумієш, як мені страшно?

Геннадій легенько відсторонив від себе дівчину. Через силу він міг змиритися з поглядами своєї дівчини, вважаючи, що вона ще не встигла в усьому розібратися, але почуте було як докір, і це його обурило.

— Я піду від тебе, ти зможеш спати спокійно, — сказав він, стримуючи емоції. — Якщо прийдуть ополченці, то скажеш, що вигнала мене через ідейні переконання, а мою матір взагалі не знала, бо ще не встигла познайомитися. Я зараз зачиню за собою двері, і у твоєму житті настане спокій. А якщо буде тривожно, то їдь у Росію, там тобі нададуть прихисток, нагодують, дивись ще й щось заплатять як біженці. Тільки коли будеш ковтати подачку, дивись, щоби не вдавилася!

— Як… Як ти так можеш?! — з великих гарних очей дівчини бризнули сльози.