Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

— Що ж, — зітхнув Гровер. — Побажайте мені успіху.

І також обійняв Аннабет. Плеснувши мене по плечу, він рушив у дюни.

У небі над нами стали вибухати феєрверки: Геракл, що вбиває Немейського лева, Артеміда, яка переслідує вепра, Джордж Вашингтон (який, до речі, був сином Афіни), що перепливає Делавер.

— Гей, Гровере! — гукнув я його.

Він озирнувся, зупинившись на краю лісу.

— Хоч куди б ти йшов, сподіваюсь, там готують добрі енчілади.

Гровер усміхнувся й рушив далі, невдовзі він зник за деревами.

— Ми ще побачимося з ним, — сказала Аннабет.

Хотілося б вірити. Але той факт, що з тих, хто вирушив на пошуки, за два тисячоліття не повернувся жоден… ні, я вирішив собі не думати про це. Гровер буде першим. Просто мусить.

Минув липень.

Я щодня займався тим, що вигадував нову тактику захоплення прапора, складаючи угоди з іншими будиночками, аби вирвати знамено з рук нащадків Ареса. Мені вперше вдалося видертися на стінку для альпінізму та не обпектися лавою.

Час від часу я проходив повз Великий будинок, позираючи на горище, і думав про оракула. При цьому я намагався переконати себе, що його пророцтво здійснилося остаточно.

«Ти вирушиш на захід і зустрінешся з богом, що зрадив».

Саме так все й сталося: я був там і зробив це, нехай навіть богом-зрадником виявився Арес, а не Аїд.

«Ти знайдеш вкрадене і повернеш його цілим і неушкодженим».

Точнісінько так. Жезл повелителя доставлений за призначенням. Шолом пітьми на голові в Ареса.

«Ти будеш зраджений тим, хто називає себе твоїм другом».

Цей вислів досі не давав мені спокою. Арес прикидався моїм другом, але потім зрадив мене. Можливо, оракул мав на увазі саме це…

«І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

Мені не вдалося врятувати маму, але лише через те, що я надав їй можливість врятуватися самій, і я знав, що вчинив правильно.

То чому ж мені досі так незатишно?

Останній вечір літнього сезону настав дуже швидко.

Мешканці табору востаннє вечеряли разом. Зазвичай ми пожертвували частину своєї вечері богам, кинувши її у вогнище. Біля багаття старші вихователі вручали нагороди — намистини, які можна буде почепити на своє намисто.

Мене нагородили шкіряним намистом, і коли я побачив у ньому намистинку, отриману за перше літо, я був радий, що у відблиску вогнища не видно, як я зашарівся. Намистина була чорна, як смола, з тризубцем кольору морської хвилі, що мерехтів посередині.

— Вибір зроблено одностайно, — виголосив Лука. — Ця намистина увічнює перебування в таборі першого сина бога морів та пошуки, які він здійснив у глибинах царства мертвих, щоб зупинити війну.

Увесь табір скочив на ноги, залунали привітальні вигуки. Навіть будиночок Ареса змушений був підвестися. Будиночок Афіни виставив наперед Аннабет, щоб вона також змогла отримати свою частку оплесків.

Не певен, чи був я колись такий щасливий та засмучений одночасно, як того моменту. Нарешті я мав родину, людей, які дбали про мене та вважали, що я хоч щось зробив правильно. Але назавтра більшість із них поїде на цілий рік.

Наступного ранку я знайшов на столику біля ліжка офіційного листа.

Я зрозумів, що листа писав Діоніс, оскільки він вперто перебріхував моє ім’я.

Дорогий Пітере Джексон!

Якщо ви маєте наміри залишатися у Таборі напівкровок протягом року, то мусите повідомити Великий будинок опівдні цього дня. Якщо ви не повідомите про свої наміри, ми змушені будемо визнати, що ви або виїхали з будиночка, або загинули жахливою смертю. Прибиральниці-гарпії почнуть працювати ввечері. Вони уповноважені зжерти будь-якого незареєстрованого мешканця табору. Всі предмети особистого користування, що ви залишите, будуть спалені в потоці лави.

Гарного дня!

Містер Д. (Діоніс).

Директор табору, затверджений

Олімпійською радою № 12

Ось вам ще один симптом моєї дефективності. Будь-які погрози нічого не важать для мене, поки вони не стають справді невідворотними, себто поки не настає критичний час. Літо скінчилося, а я так і не повідомив ані маму, ані керівництво табору, де саме збираюсь залишатись. Тепер я мав лише кілька годин, щоб визначитись.

На перший погляд рішення напрошувалося саме собою. Чи дев’ять місяців тренуватися на героя, а чи стільки ж часу протирати штани в класі — та що тут гадати?

Але треба було рахуватися ще й з мамою. Вперше у мене з’явилася можливість прожити з нею цілий рік без Гейба. Можливість побути вдома, а решту вільного часу — блукати містом. Я згадав, як Аннабет якось обмовилась: «Монстри існують у реальному житті. Лише тут ти можеш зрозуміти, на що здатний».

Я згадав про Талію, дочку Зевса. Замислився над тим, скільки монстрів чекатимуть на мене, щойно я залишу Пагорб напівкровок. Якщо я буду мешкати в одному місці цілий рік, і поруч не буде ані Хірона, ані моїх друзів, щоб допомогти мені, то чи доживемо ми з мамою до наступного літа? І це за тих умов, що мене не доконають тести з правопису або твори на п’ять сторінок. Я вирішив піти попрактикуватися у фехтуванні. Можливо, тоді в голові щось проясниться.

Тренувальні майданчики табору були порожні, виблискуючи в серпневому мареві. Всі мешканці будиночків пакували речі або бігали з мітлами та швабрами, готуючись до останньої перевірки. Аргус допомагав дітям Афродіти тягати валізи від «Гучі» та набори різноманітної косметики на пагорб, де чекав табірний автобус, щоб довезти їх до аеропорту.

«Ще рано міркувати про від’їзд, — сказав я собі. — Краще потренуйся».

Вийшовши на арену для фехтувальників, я виявив, що Луці прийшла в голову та сама думка. Його спортивна торба валялась на краю помосту. Він працював сам, із вигуками кидаючись на опудало в обладунках, вимахуючи мечем, якого я в нього раніше ніколи не бачив. Можливо, це був звичайний сталевий клинок, оскільки Лука легко рубав голови опудалам та проштрикував їхні нутрощі, напхані соломою. Його помаранчева футболка вихователя геть змокріла від поту, а вираз обличчя був такий, ніби його життю справді загрожувала небезпека. Я зачаровано спостерігав, як він розтяв животи цілій низці опудал, відрубуючи їм кінцівки та перетворюючи їх на купу соломи впереміш з обладунками.

Нарешті він помітив мене й спинився, замахнувшись.

— Персі!

— Вибач, — зніяковів я. — Я просто…

— Усе гаразд, — кивнув він, опускаючи меча. — В останню хвилину вирішив потренуватися.

— Ці опудала вже нікому не загрожуватимуть.

— Зробимо нові до наступного літа, — знизав плечима Лука.