Читати книгу - "Учта для гайвороння"

нижньої сорочки, вона вхопила її на плечах і розірвала шовк аж до пупа… та Арисові було байдуже. Її шкіра під його пальцями була гладенька і тепла, як пісок, спечений дорнійським сонцем. Він підняв їй голову, знайшов її вуста, розтулив своїми, наповнив її грудьми свої долоні, легенько попестив соски великими пальцями і відчув, як вони твердішають. Її волосся було чорне, рясне, пахкотіло квітами зозулинців — темними земними пахощами, від яких він затверднув, аж стало боляче.

— Торкнися мене, мій лицарю, — прошепотіла жінка йому на вухо.

Його рука поповзла униз круглим черевцем і знайшла солодке вологе місце під кущиком чорного волосся.

— Так, саме там, — промуркотіла вона, коли він ковзнув усередину пальцем. Вона тихенько писнула, потягла його до ліжка і штовхнула униз. — Іще, так, іще, так солодко, мій лицарю, лицарю, мій милий білий лицарю, так, так, я так тебе хочу…

Її руки спрямували його міць у неї, а тоді охопили спину і притягли ближче.

— Глибше, — прошепотіла вона. — Так… ой…

Коли вона огорнула його ногами, вони здалися йому міцними, наче сталевими. Нігті дерли йому спину щоразу, як він устромлявся — знову, і знову, і знову, аж нарешті вона скрикнула і вигнула під ним спину. Відтак її пальці знайшли його соски і трудилися доти, доки він не пролив сім’я усередину її тіла. «Я міг би померти щасливим» — подумав лицар, і протягом тузня ударів серця відчував мир та спокій.

Але не помер. Жага його була глибока і безмежна, як море, та коли найвища її хвиля відринула, гострі скелі сорому та вини знову увіп’ялися в душу. Інколи хвилям вдавалося накрити і сховати їх, та все ж вони завжди лишалися там, під водою — тверді, чорні, слизькі. «Що я роблю? — питав він себе. — Я ж лицар Королегвардії.» Він відкотився з неї, простягся горілиць і втупився у стелю. Там від однієї стіни до іншої бігла чимала тріщина. Її він раніше не помітив, як не помітив і малюнку на гобелені — царицю Німерію з її десятьма тисячами кораблів. «Я ж бачу лише її. Якби у вікно зазирнув дракон — і тоді я бачив би лише її груди, її обличчя, її посмішку.»

— Є вино, — промурмотіла вона йому в шию і поклала руку на рамена. — Хочеш пити?

— Ні.

Він відкотився ще далі й сів на краєчку ліжка. У кімнаті панувала спека, та все ж він тремтів, наче з холоду.

— Кров тече, — мовила вона. — Я надто сильно тебе подряпала.

Коли вона торкнулася його спини, він зіщулився, наче її пальці палали вогнем.

— Не треба. — І підвівся голий. — Більше не треба.

— Маю цілющу масть. Для твоїх подряпин.

«Але чим змастити мою ганьбу?»

— Подряпини — то пусте. Пробачте мені, ясна панно, я мушу йти…

— Вже так скоро?

Вона мала низький, хрипкуватий, звабливий голос, широкий рот, створений для лагідного шепотіння у вухо, повні вуста для палких поцілунків. Волосся — чорне і рясне — спадало їй на голі плечі й далі аж до верхівок повних грудей, закручуючись великими, м’якими, недбалими кучерями. Таке саме м’яке та кучеряве волосся вона мала і на своєму горбку нижче живота.

— Лишайся на ніч зі мною, мій лицарю. Я ще багато чого маю тебе навчити.

— Я вже навчився від тебе забагато.

— Не пригадую, щоб раніше ти гребував моєю наукою, ясний лицарю. Ти направду не хочеш утекти від мене до іншого ліжка, іншої жінки? Ану кажи, хто вона! Я битимуся з нею за тебе — з голими цицьками, ніж проти ножа. — Вона посміхнулася. — Ну хіба що то котрась із Піщаних Змійок. Тоді ми тебе поділимо. Я ж так люблю своїх сестричок.

— Ти знаєш, що інших жінок я не маю. Лише… свою службу.

Вона перекотилася на один лікоть, щоб краще його бачити. Великі чорні очі сяяли у світлі свічок.

— Оту чумову сучку? Я її знаю. Між ніг — суха, наче пил пустелі, а цілунками випустить з тебе останню кров. Хай та клята служба поспить сама, а ти лишайся зі мною на ніч.

— Моє місце — в палаці.

Вона зітхнула.

— З королівною замість князівни. Ти змушуєш мене до ревнощів. Гадаю, ти любиш її більше за мене. А вона ж така для тебе юна. Тобі потрібна не дівчинка, а доросла жінка. Та якщо тобі до смаку, я можу вдати з себе невинну дівчинку.

— Не треба так казати. — «Пам’ятай: вона ж дорнійка.» У Обширі подейкували, що то з-за дорнійського харчу їхні чоловіки такі гарячі, а жінки — хтиві та свавільні. «Вогняний перець і чудернацькі приправи розбурхують кров. Вона нічого не може з собою вдіяти.» — Я люблю Мирцелу як доньку.

Власну доньку йому було мати зась — так само, як і дружину. Замість них він мав гарненьке біле корзно.

— Ми їдемо до Водограйних Садів.

— Колись поїдете, — погодилася вона, — хоча з моїм татусем кожна справа тягнеться учетверо довше, ніж мала б. Якщо він каже вирушати назавтра, це означає «не пізніше, ніж за два тижні». У Садах тобі буде самотньо, повір мені. Ой леле, де ж той юний зух, який обіцяв решту життя пролежати у моїх обіймах?

— Я був п’яний, коли обіцяв.

— Ти випив три кухлі вина з водою.

— Я був п’яний тобою. Відтоді минуло десять років… До тебе я ніколи не торкався жінки… жодної, відколи вдягнув біле. Я й не знав, яке воно буває, кохання. Тепер знаю, але… боюся.

— Що може налякати мого білого лицаря?!

— Я боюся за свою честь, — відповів він. — І за твою.

— Про свою честь я в змозі подбати сама. — Вона торкнулася пальцем власних грудей, повільно обвела колом сосок. — Та й про свою втіху теж. Я доросла жінка, не мале дитя.

Про те сумнівів бути не могло. Бачити її на перині, з тією хтивою посмішкою, за пестощами власних грудей… чи бувають на світі жінки з такими великими та хтивими сосками? Він ледве міг на них дивитися і не уявити, як хапає їх вустами, як смокче, доки вони не стануть тверді, мокрі та лискучі…

Лицар відвернув погляд. Його спіднє валялося на килимах; він нахилився підібрати.

— В тебе руки трусяться,