Читати книгу - "Егоїстичний ген"

кращою за винагороду за взаємну співпрацю, яка повинна бути краща, ніж покарання за взаємну зраду, що повинна бути краща за виграш «простака». (Однак, є ще одна умова кваліфікації гри як справжньої дилеми в’язня: середнє значення між спокусою та винагородою «простака» не повинне перевищувати винагороду за взаємну співпрацю. Причина цієї додаткової умови стане зрозуміла пізніше.) На Рис. А всі чотири результати представлені у вигляді матриці виграшів.

Рис. А. Виграші від різних результатів гри в дилему в’язня

Тепер поміркуймо, чому ця гра називається «дилемою». Щоб відповісти на це запитання, погляньте на матрицю виграшів та уявіть думки, що рояться в моїй голові, коли я граю проти вас. Я знаю, що ви можете розіграти лише дві карти: СПІВПРАЦЮВАТИ або ЗРАДИТИ. Розгляньмо обидва варіанти по черзі. Якщо ви підете зі ЗРАДИТИ (це означає, що дивитися слід на праву колонку), то найкраще за все для мене було би також піти зі ЗРАДИТИ. Правда, тоді на мене чекає покарання за взаємну зраду, але якби я пішов зі СПІВПРАЦЮВАТИ, то отримав би виграш «простака», що ще гірше. Тепер подивимось на іншу річ, яку ви можете зробити (дивитися слід на ліву колонку), пішовши з карти СПІВПРАЦЮВАТИ. І знову найкращим для мене було би піти зі ЗРАДИТИ. Якби я пішов зі СПІВПРАЦЮВАТИ, ми обидва отримали б доволі непоганий виграш у 300 доларів. Але якби я пішов зі ЗРАДИТИ, то отримав ще більше — 500 доларів. З цього можна зробити висновок, що, яку б карту ви не розіграли, найкращим ходом для мене завжди буде ЗРАДИТИ.

Отже, завдяки непохитній логіці, я збагнув, що незалежно від ваших дій я мушу зраджувати. Зрештою ви завдяки не менш непохитній логіці дійдете такого самого висновку. Тому, зустрічаючися, два раціональних гравці обидва зраджуватимуть, а також обидва отримуватимуть штраф або малий виграш. Тим не менш, кожен із них чудово знає, що якби тільки вони обидва розіграли СПІВПРАЦЮВАТИ, то обидва отримали доволі високу винагороду за взаємну співпрацю (в нашому випадку йдеться про 300 доларів). Ось чому ця гра називається дилемою, чому вона здається такою нестерпно парадоксальною, а також чому навіть пропонували ухвалити закон проти неї.

Слово «в’язень» у назві дилеми походить від одного уявного прикладу. Валютою у ньому є не гроші, а терміни ув’язнення. Двоє чоловіків — назвемо їх Петерсон та Моріарті — сидять за ґратами за підозрою у співучасті в злочині. Кожному з в’язнів в його окремій камері пропонують видати колегу (ЗРАДИТИ), надавши проти нього свідчення в суді. Подальший перебіг подій залежить від дій обох в’язнів, і жоден із них не знає, що обере інший. Якщо Петерсон покладе всю провину на Моріарті, а той не перечитиме і мовчатиме (співпрацюючи з його колишнім та, як виявилось, підступним другом), то Моріарті отримає суворий вирок, а от Петерсона звільнять за те, що він спокусився і зрадив. Якщо кожен із них видасть іншого, то обидва будуть засуджені, але отримають певне заохочення за згоду надати свідчення та трохи менший, хоча все одно суворий вирок — покарання за взаємну зраду. Якщо обидва співпрацюватимуть (між собою, а не зі слідством), відмовившися свідчити, то доказів для звинувачення їх у злочині буде недостатньо, і вони отримають лише несуттєвий вирок за менше правопорушення — винагороду за взаємну співпрацю. Хоча може здатися дивним вважати засудження до короткотермінового ув’язнення «винагородою», ці люди розцінили би його саме так, якщо альтернативою був би значно довший термін позбавлення волі. Як ви бачите, хоча «виграші» тут обраховуються не в доларах, а у судових вироках, усі важливі ознаки гри збережені (погляньте на послідовність ранжування чотирьох результатів від гіршого до кращого). Якщо ви уявите себе цими в’язнями, припускаючи, що обидва мотивуються раціональним егоїзмом та пам’ятаючи, що вони не можуть змовитися, то побачите, що жоден із них не має іншого вибору, крім як зрадити іншого, таким чином прирікши себе на суворий вирок.

Чи є якесь розв’язання цієї дилеми? Обидва гравці знають, що, незалежно від дій їхнього суперника для них самих краще за все буде ЗРАДИТИ. Тим не менш, обидва також знають, що якби тільки вони обидва співпрацювали, то кожен із них виграє більше. Якби тільки… якби тільки… якби тільки був якийсь спосіб домовитись між собою, якийсь спосіб гарантувати кожному гравцеві, що іншому можна довіряти, що той не гнатиметься за егоїстичним джекпотом, якийсь спосіб контролювати дотримання домовленості!

У простій грі в дилему в’язня немає жодного способу гарантувати взаємну довіру. Якщо хоча б один із гравців не виявиться дійсно безгрішним «простаком», надто добрим для цього світу, ця гра приречена завершитись взаємною зрадою з її парадоксально низьким виграшем для обох гравців. Але існує й інша версія цієї гри. Вона називається «ітераційною», або «повторюваною» дилемою в’язня. Ця повторювана гра є складнішою, а її складність і приховує надія.

Повторювана гра — це лише звичайна гра, що за участю тих самих гравців повторюється невизначену кількість разів. І знову ми з вами сидимо навпроти одне одного, з банкіром посередині. І знову кожен із нас має на руках лише по дві карти, на одній з яких написано СПІВПРАЦЮВАТИ, а на іншій — ЗРАДИТИ. І знову ми ходимо, розігруючи ту чи іншу з цих карт, а банкір видає нам виграш або вимагає штраф згідно з викладеними вище правилами. Але тепер, замість завершення гри після першого ж раунду, ми знову беремо наші карти та стаємо до наступного раунду. Послідовні раунди гри дають нам можливість відчути довіру або недовіру, віддячити супротивникові тим самим або пробачити чи помститися. Протягом нескінченно довгої гри важливим моментом є те, що ми обидва можемо виграти за рахунок банкіра, а не за рахунок один одного.

Після десяти раундів гри я теоретично міг би виграти цілих 5000 доларів, але лише якби ви були надзвичайно дурним (або легковірним) та розігрували СПІВПРАЦЮВАТИ кожного разу, попри той факт, що я весь час зраджую. Більш реалістично, що кожен із нас міг би легко виграти 3000 доларів грошей банкіра, якби ми обидва розігрували СПІВПРАЦЮВАТИ в усіх десяти раундах гри. Для цього нам не потрібно бути особливо легковірними, бо ми обидва можемо бачити, з минулих ходів противника, що йому можна довіряти. Ми можемо, по суті, контролювати кожен хід противника. Може трапитися так, що жоден із нас не довіряв би іншому: ми обидва розігрували б ЗРАДИТИ протягом усіх десяти раундів гри, і банкір отримував по 100 доларів штрафу з кожного з нас. Найбільш імовірно, що ми довірятимемо одне одному не завжди, і кожен розігруватиме якусь змішану послідовність СПІВПРАЦЮВАТИ та ЗРАДИТИ, отримуючи проміжну суму