Читати книгу - "Засліплення"

— Папір теж там, — сказав він. — Бачите, який я!

Через свою напасть Кін забув навіть, що на світі є створіння на ім’я Фішерле. Тим більше вразила його така неймовірно глибока відданість.

— Папір теж... — пробурмотів він. — Як я вам віддячу?..

У цьому чоловікові Кін не помилився.

— Та це що — це ще дрібниця! — заявив коротун. — Нумо відійдімо ось у це підворіття!

Кін послухався; глибоко розчулений, він ладен був кинутися коротунові на шию.

— А ви знаєте, що таке винагорода за знахідку? — запитав той, щойно ворота сховали їх від перехожих. — Ви маєте знати — десять відсотків. У залі там бабиська на смерть б’ються з чоловіками, а воно ось, у мене! — Карлик дістав Кінове портмоне й передав його господареві так, немовби зробив бозна-який подарунок. — Я що — дурень? Гадаєте, я через нього схочу сісти за ґрати?

Коли нависла небезпека над тим, що для нього найдорожче, Кін геть забув і про гроші. Він гучно засміявся, радіючи радше з того, який совісний цей Фішерле, ніж із того, що дістав назад свої гроші. Потому взяв портмоне й знову промовив:

— Як я вам віддячу?! Як я вам віддячу?!

— Десять відсотків, — сказав карлик.

Кін запустив пальці в пачку грошей і подав Фішерле чималу їхню частину.

— Спершу перелічіть! — вигукнув той. — Ґешефт — це ґешефт. А то потім ще скажете, що я щось украв!

Легко сказати — перелічіть. Хіба ж Кін знав, скільки грошей там було доти? Зате Фішерле добре знав, скільки банкнот поцупив. Вимагаючи перелічити гроші, він мав на увазі винагороду за знахідку. А Кін, йому на догоду, почав ретельно рахувати все, що було. Коли він, удруге за цей день, назвав число шістдесят, Фішерле знов побачив себе за ґратами. Він вирішив накивати п’ятами — на цей випадок він уже заздалегідь подбав про свою винагороду за знахідку — і тепер лише поспіхом зробив останню спробу.

— Самі бачите, все на місці!

— Звичайно, — відказав Кін, радий, що не треба лічити далі.

— Тепер відрахуйте винагороду за знахідку — і ми квити!

Кін почав спочатку й дійшов до дев’ятьох; він лічив би так довіку, але цієї миті Фішерле сказав:

— Стривайте! Десять відсотків!

Коротун добре знав, скільки в пачці грошей. Очікуючи Кіна в підворітті, він хутенько ревізував усе, що було в портмоне.

Коли вони залагодили свій ґешефт, він потис Кінові руку, сумно подивився на нього знизу вгору й промовив:

— Ви маєте знати, чим я задля вас ризикую! З «Ідеальним небом» покінчено. Гадаєте, я зможу туди повернутись? Вони знайдуть у мене цю купу грошей і вхоркають мене. Бо звідки у Фішерле такі гроші? Послухайте, хіба я можу сказати, звідки в мене гроші? Якщо скажу, що від книжкової галузі, то вони заб’ють мене на смерть і потягнуть гроші в мертвого Фішерле з кишені. А якщо я нічого не скажу, то вони заберуть їх у Фішерле ще за життя. Розумієте, якщо Фішерле залишиться живий, то не матиме вже на що жити, а якщо помре, то він таки помре. Ось бачите, до чого призводить дружба!

Він сподівався отримати ще й чайові.

Кін відчув, що цьому чоловікові — першому з тих, котрі трапилися йому в житті, — він зобов’язаний допомогти розпочати нове, гідне існування.

— Я не комерсант, я вчений і бібліотекар, — промовив він і чемно вклонився перед карликом. — Ідіть до мене на службу, і я про вас подбаю.

— Як батько, — додав коротун. — Я так і думав. То ходімо ж!

І він стрімко попростував уперед. Кін важко рушив за ним. Подумки він шукав роботу для свого нового практиканта. Товариш у жодному разі не повинен здогадатися, що йому щось дарують. Вечорами він може допомагати йому, Кінові, вивантажувати й розставляти книжки.

Горб

Уже через кілька годин після того, як Фішерле почав виконувати свої службові обов’язки, він сповна усвідомив, чого бажав його господар і що особливого в ньому було. Коли вони прийшли до готелю ночувати, Кін відрекомендував його портьє як свого «товариша й колегу». Портьє, на щастя, впізнав щедрого власника бібліотеки, який тут колись уже зупинявся, а то господаря з його колегою просто викинули б на вулицю. Фішерле спробував підгледіти, що писав Кін у реєстраційній картці. Він був надто куций, йому не пощастило навіть стромити носа до анкетних запитань. Боявся він другого формуляра — того, що його портьє приготував для нього. Проте Кін (щодо душевної чулости він надолужив за один вечір усе, що втратив протягом цілого життя) збагнув: ця писанина — не для коротуна. І вніс його прізвище до своєї картки — у графу «особи, що супроводжують». Другий формуляр він повернув портьє й сказав:

— Це зайве.

Так завдяки йому коротун позбувся потреби писати, а заразом — на думку Кіна, це було ще важливіше — і знати, що його, Фішерле, у такий принизливий спосіб зараховано до прислуги.

Щойно вони піднялися до своїх кімнат, Кін дістав пакувальний папір і почав його розправляти.

— Щоправда, цей папір зовсім пом’явся, — сказав він, — але іншого в нас немає.

Скориставшись нагодою показати, який він незамінний, Фішерле заходився додатково розгладжувати кожен аркуш, що його Кін вважав уже готовим.

— Це моя вина в тому, що дійшло до бійки, — сказав коротун.

Пальці в нього виявилися надзвичайно спритними, й наслідки не забарились. Потім вони розіслали папір на підлозі в обох кімнатах. Фішерле стрибав туди й сюди, лягав плиском і повзав, немовби якась дивна, куца й горбата рептилія, з кутка в куток.

— Зараз у нас усе буде готово, це ж бо дрібниця! — раз у раз приказував, важко сопучи, він.

Кін усміхався; він не звик ні до підлабузництва, ні до горба й був щасливий від особистої шаноби, яку йому виявляв карлик. Щоправда, майбутня серйозна розмова з Фішерле трохи лякала його. Можливо, Кін переоцінив розумові здібності цього чоловічка, який був майже того ж віку, що й він сам, і багато років прожив без книжок, на вигнанні. Він може хибно витлумачити завдання, яке ставить перед ним Кін, може запитати: «А де ж книжки?», перше ніж збагне, де вони зберігаються цілий день. Найкраще було б, якби він ще трохи пововтузився