Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Яка дитина? Про що тут ідеться? — підпливла Анна Ельжбета.

— О-о, моє шанування, матусю-бабусю, — розмахнувся руками в незграбному поклоні Коморовський.

— Фу-у, пане Коморовський, та що ви собі тут дозволяєте?! — зморщила носа Потоцька.

— Та супроти того, що ви собі дозволили, то майже, майже ніц! Ваш засранець круликівський… — Якуб зміряв Щенсного поглядом і зневажливо ткнув пальцем йому в груди. — …то, прошу вашу високу милість, мій зять. Що очі витріщила? А-а-а, витріщила-а-а, люба свахо, не знала того, га-а-а?..

Наче блискавка влучила в мозок Анни Ельжбети й раптово забрала всі її сили — навіть примари чортів не мали того ефекту… Жінка закотила очі й повільно впала на підкошених ногах.

— Мамо, мамо… Не слухай його… — намагався підвести матір Станіслав Щенсний.

Якуб трохи спам’ятався, та навіть запаморочення Потоцької не могло спинити його люті.

— Ти, курвий сину, тут не цвірінькай «слухай — не слухай», час нарешті чоловіком бути, а не в штани від переляку сцяти… Як уже пісьок відростив, то пора й хлопом стати! Тьфу на вас, негідники! — махнув рукою й рушив до виходу.

Спостережливий песьововк Волконський укупі з добре натоптаним генералом із великою цікавістю спостерігали за дивним конфліктом. Як і кілька шляхтичів із паннами, яким негайно треба було допомоги дантиста з підйому нижньої щелепи… За десять хвилин карета Коморовського виїхала з воріт галицького Версалю. Тепер палац точно мав усі права так називатися: у його стінах відбувся скандал, гідний королів. Півкоролівства тепер матиме про що говорити щонайменше кілька літ. Будуть ту новину обсмоктувати, як голодний — курячі кості, до відшліфованої білизни΄ й зазубрин… Ще з десяток літ на тому прикладі научатимуть нестриманих на передок нащадків… У всіх сеймах і сеймиках за найменшої можливості насміхатимуться з родини Потоцьких. А що ж ти можеш в державі мудрого зробити, як у своїй хаті маєш стільки голосу, як миш за п’єцом?.. Зате Коморовський їхав додому і ні про що не жалкував. З душі звалився великий камінь. Та колись то мусило статися, а що, що було робити? «Ти диви, як гімнюк файно прилаштувався! Ще такого світ не бачив: одружений хлоп при людях заручуватися буде! А моя дочка що, з циганського роду?» Та якби не треба було зі Словаччини втікати, то ще б подумали, чи варто дитину графа Коморовського якомусь Потоцькому віддавати… Нічого, тепер усе добре. Натовчуть засранцеві своєму дупу. Самі нагавкаються вкупі зі своїми файними псами. Горілки вип’ють до срачки, проспляться — та й усе. Адже Бог-то завірив вкупі зі священиком той шлюб. А Потоцькі переживуть. Він, Якуб, щодня, щохвилини переживає — при кожному погляді на вагітну доньку. «Приїдуть. А може, і приповзуть — гонор гонором, а сором соромом. Може, хоч пику свою гонорову донизу опустять… Та лице зберегти — то норма, то святе. Неприємне, та святе — що для них, що для нас. Принаймні мені вже перед дітьми й дружиною соромно не буде, що мовчав стільки й нічого не зробив. Відстояв я їх, відстояв. І честь самому собі повернув. А то вже як хробак перед куркою виповзував…» — чим ближче везла карета Якуба до рідних стін, тим більше впевненість у власній правоті випрямляла плечі шляхтича.

Повітря в кабінеті Франца Салезія змінило свою земну густину на свинцево-важку — таку, як у пеклі. Станіслав Щенсний стояв по центру — саме там був вхід у його пекло. Хлопець був один, один як перст, і шансів відкараскатися від Божого, тобто батьківського суду, у нього зовсім не було. Не було в нього більше жодної підтримки ні видимого, ні невидимого, ні земного, ні небесного янгола-охоронця, який зміг би на противагу його препаскудному гріху сказати добре слово чи згадати добру справу — усе, усе блідло й зменшувалося до мікроскопічного рівня на тлі того, що він втнув.

— Як, як ти міг таке зробити?! Ти, майбутній король Польщі… Хоча, — знервований Франц Салезій із гіркотою махнув рукою, — ним ти вже точно не будеш… Ти будеш хіба королем шльондр у публічному домі… На кого, на кого ти поліз?! Та під кожною спідницею одним майстром наштуковано! Ти за статками, за грошима рівну собі шукай! Та й яке «шукай» — знайшли ж тобі! Так ні, вибрав якусь голодранку… О-о-о, Боже ж ти мій… Треба, щоб аж так яйця засвербіли, щоб та-а-аку дурницю втнути…

— Та то, Францішеку, катастроф-ф-а-а-а… — завила з плачем Анна Ельжбета. Вона ще не прийшла до тями від почутого, і вологий рушник на лобі допомагав свідомості знову не відлетіти. — Як, як до нас Мнішеки поставляться?.. Та то хіба до Америки втікати… До індіанців… Там теж курви слабкі на передок є, сину…

— Що ти верзеш, Анно?! — розлютився чоловік. — Та таким вар’ятам нема чого взагалі розмножуватися! Ні в Америці, ні в Польщі! Ти, ти хоч розумієш, що ти не тільки не до тієї постукав, а й усе своє життя перекреслив! Нема тепер тобі входу нікуди — ні до сейму, ні до масонів — туди голопупенків дурнуватих не беруть! Туди беруть таких, що головою думають, а не передком! — Батько з виглядом розгніваного Зевса виписував кола навколо Щенсного, а той стояв і плакав, як мала дитина, розмазуючи сльози по лицю й шморгаючи носом. — Та що там говорити… — продовжував із гіркотою старий. — Ти все моє життя споганив… Сімдесят літ мого життя коту під хвіст… Пся крев… Та я так чекав сина… Бож-ж-же праведний, — палко звернув погляд догори, — і чого ти дав мені тільки одного сина… Чим я тебе прогнівив?.. — сильніше в унісон на тих словах заридала Анна Ельжбета. — Та й дав придурка, на якого я такі надії покладав… Ні-і, сину, ти не тільки своє майбуття перекреслив, а й усе моє, розумієш, мо-о-о-є життя. Та я отут роками сиджу тихо, як павук у кутку… як гімно в траві… Усе, усе терплю; ніде ні в які непотрібні ні союзи, ні стосунки, ні обговорення не вступаю — і все, все заради того, щоб ти мав добру репутацію й підтримку. Навіть коли хто мені в пику плюнув, я витерся й стерпів, щоб потім вони тебе за свого мали. Усе тобі дорогу вимощував до влади, до грошей, до трону… Не пустили мене до нього інтригани засрані, та тепер прозріли… Кажуть, що Щенсний — найкраща тепер кандидатура… Нема. Нема