Читати книгу - "Метаморфози"

92 Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.

93 Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею

94 День, — розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки

95 Стали спокійними знов, — щоб, опавши, розбурхані води

96 Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя

97 І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.

98 Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,

99 Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко

100 То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.

101 Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!

102 Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.

103 Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,

104 В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,

105 Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,

106 Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу.

107 Поки вагався Геракл (за жону — не за себе боявся),

108 Несс підійшов, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.

109 «Я вже подбаю, — сказав, — щоб вона на тім березі стала.

110 Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»

111 Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,

112 Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.

113 Сам же, як був, — сагайдак мав на плечах і лев'ячу шкуру.

114 Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,—

115 «Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив.

116 І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше

117 Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.

118 Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;

119 Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею

120 Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість

121 Ніг своїх! — грізно гукає Алкід. — Я до тебе звертаюсь,

122 Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!

123 Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона,

124 Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних.

125 І не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:

126 Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом

127 Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою

128 Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо.

129 Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками

130 Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.

131 Несс, підхопивши цю кров, — «Не помру я, одначе, без помсти»,—

132 Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,

133 Тій, котру викрав, дає: «Ти любов, — каже, — нею привернеш».

134 Часу чимало спливло, і Геракла великого слава

135 Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.

136 Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,

137 Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась

138 Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду

139 Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.

140 Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли

141 Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,

142 Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла

143 Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо

144 Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже, — на втіху.

145 Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,

146 Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.

147 Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?

148 Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір чинити?

149 Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),

150 Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,

151 Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».

152 Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:

153 Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю

154 Несса, — як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.

155 Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,

156 Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше

157 Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,

158 Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.

159 Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні

160 Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.

161 Й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута

162 В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.

163 Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.

164 Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,

165 Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті.

166 Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку —

167 З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! —

168 То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо,

169 То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості.

170 Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну

171 Воду занурити, — і закипає, й шипить на отруті.

172 Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,

173 Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю.

174 Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока

175 В мозок пробивсь кістковий, — тоді, знявши до неба долоні.—

176 «Болем моїм, — закричав, — упивайся, Сатурнова донько!

177 Мстива, впивайсь! І, з висот