Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

М-с Дюбеда. Нічого особливого не було. Це було в нас дома, в старому Корнуоллі, коли ми першого зимового вечора розвели ватру, і дивлячись крізь вікно, ми бачили, як танцювало полум’я на кущі в саду.

Луї. А які були кольори! Колір ґраната. Хвилі мов шовкові. Потоки прекрасного полум’я струменіли крізь листя лаврове й не палили його. Ну, то я буду таким же полум’ям. Мені шкода розчаровувати бідних маленьких черв’ячків, але нехай же мій кінець буде подібний до полум’я вогненного куща. Коли побачиш полум’я, Дженніфер, то пам’ятай, що то буду я. Обіцяй мені, що ти мене спалиш.

М-с Дюбеда. О, коли б я могла бути з тобою, Луї!

Луї. Ні! Ти мусиш завжди бути в саду, коли горить кущ. Ти моє пристановище на світі, ти моє безсмертя. Обіцяй!

М-с Дюбеда. Слухаю! Я ніколи не забуду. Ти знаєш, що я пообіцяла.

Луї. Ну, оце майже й все; ще ти повинна влаштувати виставку тільки моїх картин. Я можу покластися на твій смак. Ти не повинна дозволяти нікому іншому доторкатись до них.

М-с Дюбеда. Ти можеш покластися, на мене.

Луї. Ну, здається, нема вже нічого, про що треба було нагадати, правда ж? Дайте мені ще трохи того молока, я страшенно стомився, але коли я перестану говорити, то вдруге вже не почну. (Сер Ралф дає йому випити молока. Він бере молоко й дивно позирає на сера Ралфа). Хотілось би спитати вас, Боннінґтоне, як ви гадаєте, чи ви коли-небудь перестанете говорити?

Б. Боннінґтон (майже нестямний). Він плутає мене з вами, Педді БідолашнийІ Бідолашний!

Луї (в роздумі). Я звичайно страшенно боявся смерти, але коли вона прийшла, я не маю ніякого страху, я цілком щасливий, Дженніфер!

М-с Дюбеда. Так, любий!

Луї. Мені хочеться зізнатись тобі в одній таємниці. Я часто думав, що наш шлюб тримався тільки на щирому чутті й що одного дня я визволюсь і втечу. Але тепер, коли я повинен визволитись, хотів би я того чи не хотів, я без міри люблю тебе, я без міри вдоволений, бо я буду жити, як частина тебе, а не як моє невгамовне я.

М-с Дюбеда (вражена до глибини серця). Зоставайся зі мною, Луї. О, не лишай мене саму, мій любий!

Луї. Я не такий уже егоїст. Незважаючи на всі свої вади, я не думаю, щоб я будь-коли був егоїстом. Художник не може бути егоїстом. Мистецтво — надто велична річ для того. Ти одружишся знову, Дженніфер.

М-с Дюбеда. О, як ти можеш це говорити, Луї?

Луї (настирливо, як дитина). Так, бо люди, щасливі в шлюбі, завжди беруть шлюб знову. Але я не буду ревнивий. (Лукаво). Тільки не розказуй другому чоловікові надто багато про мене: йому це не подобатиметься. Я зостанусь твоїм любим назавжди, але нехай це буде таємницею від нього, бідолахи!

Сер Патрік. Ну, ви вже говорили досить. Постарайтесь трохи перепочити.

Луї. Так. Я страшенно стомився, але незабаром матиму довгий спочинок. Мені ще треба дещо сказати й вам, товариство: ви всі тут, га? Я надто стомлений, щоб бачити щось, опріч грудей Дженніфер. Вони обіцяють мені спочинок.

Ріджон. Ми всі тут.

Луї (здригнувшись). Цей голос звучить по-диявольському. Пильнуйте, Ріджоне, мої вуха ловлять такі звуки, яких інші й не чують. Я думав... багато думав. Я розумніший, ніж ви собі гадаєте.

Сер Патрік (шепоче до Ріджона). Ви дратуєте його нерви, Коллі. Вийдіть потихеньку.

Ріджон (убік до сера Патріка). Ви хочете позбавити вмирущого актора його публіки?

Луї (обличчя йому неясно засвітилось недоброю радістю). Я ж чую це, Ріджоне. Це добре. Дженніфер, люба, будь завжди добра до Ріджона, бо він був останньою людиною, що розважала мене.

Ріджон (невблаганно). Невже я?

Луї. Але то неправда. На сцені саме ви. А я вже на дорозі додому.

М-с Дюбеда (до Ріджона). Що ви йому сказали?

Луї (відповідає за нього). Нічого, моя люба. Тільки один із тих маленьких секретів, що їх люди тримають про себе. Отож ви всі тут думали дуже погано про мене й усе це висловили.

Б. Боннінґтон (зовсім приголомшений). Ні, ні, Дюбеда! Зовсім ні.

Луї. Авжеж. Я знаю, що ви всі про мене думаєте. Але не вважайте, що я маю претензії до вас за це. Я вам прощаю.

Валпол (мимоволі). Ну, прокляття мені! (Засоромлено). Прошу пробачити!

Луї. То це ви, милий Валполе? Я пізнаю. Не сумуйте, Валполе. Я цілком щасливий. Я не почуваю муки. Жити мені не потрібно. Я втік від самого себе. Я на небі й безсмертний у серці моєї прекрасної Дженніфер. Мені не страшно й не соромно. (Роздумавши, кволо мимрить далі сам про себе). Я знаю, що випадково, змагаючись за нереальну частину життя, я ніколи не міг піднестись до свого ідеалу. Але у своєму власному реальному світі я ніколи не робив нічого лихого, ніколи не зраджував своєї віри, ніколи не був неправдивий до самого себе. Мені загрожували, з мене глумились, мене ображали й не давали заробити й на хліб. Але я вів певну гру. Я змагався в чеснім бою. Тепер боротьба закінчилась, і надійшов мені невимовний мир. (Він кволо складає свої руки й з надзвичайною вірою висловлює). Я вірю в Мікеланджело, Веласкеса та Рембрандта, в могутність малюнка, таємничість кольору, у визволення всіх речей через одвічну красу, у високе призначення мистецтва, що його творять ці благословенні руки. Амінь. Амінь. (Він заплющує очі й лежить тихо).

М-с Дюбеда (задихаючись). Луї! Ти...

Валпол встає й швидко підходить подивитись, чи він не помер.

Луї. Ще ні, моя люба. Тільки дуже незабаром. Але ще ні. Мені хотілось би лише покласти голову тобі на груди; тільки це теба стомить.

М-с Дюбеда. Ні, ні, милий; як можеш ти мене стомити?

Вона підводить його так, щоб він міг покласти голову їй на груди.

Луї. Це добре. Справді добре.

М-с Дюбеда. Не турбуйся про мене, любий. Справді, ти мене не стомиш. Схиляйся на мене всією вагою.

Луї (раптом відчувши, ніби до нього повернулись його сила й веселість). Джінні-Ґвінні! Я думаю, що кінець кінцем я видужаю. (Сер Патрік значущо дивиться на Ріджона, мовчки попереджуючи його, що це вже настав кінець).

М-с Дюбеда (надійно). Так, так, ти видужаєш.

Луї. Коли б заснути. Заснути звичайнісіньким сном.

М-с Дюбеда (колишачи його). Так, любий. Спи! (Він, здається, засипає. Валпол починає рухатись. Вона протестує). Ш-ш! Будь ласка, не турбуйте його! (Губи Дюбеда ворушаться). Що ти кажеш, любий? (Дуже збентежена).