Читати книгу - "Майстер реліквій"

у цьому покої. Нещасний випадок, необережність змовників, чиї тіла — тобто ваші — будуть згодом знайдені. Цей порох такий непередбачуваний! Гадаю, після такого галасу герцог Карл ще довго не виставлятиме свою дорогоцінну святиню. Принаймні, до кінця життя мого хазяїна. Який, здається, скоро настане. А зараз я вас залишу. Треба відвідати сестру Гільдеґарду, перевірити, чи легко їй дихається у сундуку.

— Зачекайте, — сказав Дісмас.

— Ні, майстре Дісмас. Між нами все скінчено.

— Як ви дізналися…

Караффа вагався. Нарешті він знизав плечима.

— Якщо це зробить останні години вашого життя ще більш неприємними, то чому б і не розповісти? Папа Римський, якому мій господар дуже завдячений, доручив йому здобути для нього плащаницю з Шамбері. Через те, що шлях до Парижа лежить через Шамбері, нагода з'явилася сама собою. Між тим, кардинал Майнцький довідався про наш план — у Ватикані ж повно шпигунів. Але через те, що мій хазяїн — племінник Папи, нас інформують краще за інших. Тож нам стало відомо, що Альбрехт написав листа Леву, в якому пропонував здобути для нього плащаницю в обмін на звільнення його від сплати п'ятдесяти відсотків виторгу за індульгенції. Він також повідомив, що послав за нею кращого викрадача реліквій у Європі, і додав, що ми можемо впізнати його по руках. Лев навіть не відповів кардиналові. Навіщо відмовлятися від купи грошей? До того ж, ми вже отримали всю потрібну інформацію. І ось ми тут… А зараз я мушу йти, бо сестра Гільдеґарда, чи як там ви її називаєте, точно задихнеться.

46. Сідайте, панове

Дісмас і Дюрер сиділи, спираючись на стіну, поруч із закляклими тілами Наткера і Конрада.

Кров з рани на щоці Дісмаса безупинно сочилася до рота, змушуючи його постійно плюватися.

Люди Караффи не дуже пильно наглядали за зв'язаними бранцями. Хазяїн пішов, можна трохи розслабитися. Один з них знайшов пляшку вина. Інший, шукаючи здобич, натрапив на етюдник Дюрера.

— Ти художник?

Охоронці були вражені портретом Магди.

— А є такий, де вона без одягу? Я б хотів на це подивитися.

Вони розреготалися.

Дісмас пробурмотів:

— Не зважай, вони тебе провокують.

Солдати почали роздивлятися папку з малюнками і гравюрами Дюрера. Вони гортали сторінку за сторінкою, аркуш за аркушем. Ось краєвид гірського масиву Бож, ось Шамбері, далі — герцог Карл на троні, Лоренцо Медічі, герцог Урбіно — блідий під гримом, наче перед смертю.

Дюрер спитав:

— Вам подобаються мої роботи?

— Наші художники кращі.

— Хтось малював твій портрет?

— Навіщо?

— Щоб хто-небудь пам'ятав тебе після смерті.

— Хто? Ті дівки, яких я трахав? Вони і так пам'ятають.

— А після того, як і вони помруть?

— Кого це хвилює?

— Мої портрети роблять людей безсмертними.

— Тільки послухати цього йолопа!

— Ти думаєш, чому імператори і князі добре платять мені за те, щоб я їх намалював? Бо через це вони житимуть вічно.

— Добре, тоді намалюй мене.

— Я не працюю за так.

Охоронець підняв пляшку з вином.

— Один келих за мій портрет.

— Я зазвичай заробляю більше, ніж один келих.

— Добре, один келих, і я не відріжу тобі яйця.

— Як я тебе намалюю зі зв'язаними руками?

Охоронці порадилися пошепки. Той, що забажав безсмертя, вийняв кинджал і присів перед Дюрером. І раптом визвірився:

— Якщо щось утнеш, германцю, я з тебе шкуру здеру, як з помаранча.

Він зайшов іззаду і перерізав мотузку на руках Дюрера.

Той почав терти долоні та зап'ястки, щоб відновити рух крові.

— Принеси мені мою скриню, — наказав він. — Дерев'яну. З тієї кімнати, де ти знайшов етюдник.

Охоронець приніс скриню.

— Мені потрібно більше світла. Біля дзеркала, отам…

Дюрер повільно і болісно підвівся на ноги. Після цього він повернувся до Дісмаса і, непомітно для охоронців, упустив мастихін[37].

Дісмас підсунув тонке лезо до себе і почав пиляти пути.

Дюрер усадовив свою модель біля дзеркала. Попросив ще свічок і розпочав. Спершу повільно накидав шкіц вугіллям, добре знаючи, як людям не терпиться побачити чи вдасться майстрові вхопити схожість. Незабаром усі охоронці були повністю зайняті спостереженням за тим, як малюють їхнього товариша. Вони стовпилися, зосереджені, позаду Дюрера.

— Ти робиш його занадто красивим!

— Замовкни, — рикнула модель. — Так і роби, германцю. Зроби мене красивим, і я наллю тобі два келихи перед тим, як відрізати твої яйця.

Дісмас пиляв мастихіном. Він бачив кинджал Наткера — у піхвах на його поясі. Одному з солдатів раптом набридло дивитись, і він відволікся від споглядання. Пішов, узяв пляшку вина і продовжив дивитись здаля, привалившись до підвіконня. Мотузка увірвалася.

Він перехопив мастихін лівою рукою. Набрав якнайбільше повітря у легені і рвучко схопився, миттєво діставши правою кинджал Наткера.

Мастихін Дісмас устромив у горло солдатові, який пив вино, а наступним рухом всадив Наткеровим кинджалом між лопаток іншого солдата. Повалилися обидва. Але тепер Дісмас був роззброєний.

Дюрер ударив знизу одного з двох охоронців, а той у відповідь збив його на підлогу ударом в обличчя, а тоді вони разом посунули на Дісмаса з мечами наголо.

Дісмас зрозумів, що це кінець. Вони були молоді та сильні, а він занадто старий для рукопашної. Він відступив до тіла мертвого охоронця, спотикнувся і впав, ударившись так, що аж дух перехопило. Підняв очі і побачив два мечі, призначені йому.

Але це був не кінець.

Крізь шум у вухах він почув дикий, майже нелюдський рев. Анкс! Ланскнехт налетів на нападників, що збиралися прикінчити Дісмаса, з такою силою, що всі троє повалилися на підлогу, як кеглі. Анкс одним рухом відтяв голову одному солдату, а рукояттю меча розтрощив обличчя іншому, перетворивши його на криваву мішанину. Але його лють не вщухала, і він продовжував товкти його череп, доки Маркус не відтягнув його убік.

Анкс важко дихав, по його обличчю котилися сльози. Він повзав навколо тіл своїх товаришів і щось глухо бурмотів, захлинаючись риданнями.

Як виявилося, Конрад був ще живий, він дихав, і Анкс, піднявши його голову, притис її до грудей. Очі Конрада кліпали. Вони дивилися на Конрада, його губи рухалися.

Дісмас нахилив вухо до губ Конрада.

— Та ряднина…

— Нічого, Конраде, — сказав Дісмас. — Ми повернемо її заради тебе. Обіцяю.

Конрад похитав головою.

— Ні… Натк…

Конрад помер. Анкс завив, обіймаючи тіло друга, хитаючись уперед і назад.

На прощальні обряди часу не було. Дісмас розповів Маркусу і Анксу про план Караффи, про стрільців з арбалетами і вибухівку.

— Треба йти, — сказав Дюрер, потираючи щелепу, на якій розплився величезний синець.

Дісмас подивився на друга.

— Ти молодець, Нарсе.

— Треба йти звідси, Дісе.

— Ні, — сказав Дісмас.