Читати книгу - "Карта днів"

— При всій моїй повазі, — сказав Елмер, — але тут навколо залишилось не так уже й багато імбрин. І їхні закони вже не здаються незаперечними.

— Але чому ж тут так мало імбрин? — запитала Бронвін. — Досі ніхто не зміг пояснити, що з ними сталось, і це починає серйозно мене злити.

— Усе йде точно так, як було завжди, стільки, скільки всі ми пам’ятаємо, — зауважив Реджі.

— Дехто з нас пам’ятає, — промовив голос у нас за спинами.

Я повернувся та побачив, як до столу накульгувала та літня леді з пов’язкою на оці.

— Бачу, ви почали без мене.

— Пробачте, міс Енні, — сказала Ферн.

— Жодної поваги до старших, — пробурмотала міс Енні; але, коли всі «лозоходці», вітаючи її, встали з-за столу, стало ясно, що вона серед присутніх мала-таки велику повагу. Ми наслідували приклад інших і також підвелися. Ферн метнулася з-за столу та попід руку довела міс Енні прямо до чільного місця, яке умисно було для неї зарезервовано. І, коли міс Енні дійшла туди, вона схопилася за край столу та повільно опустилась на стілець. І тільки після цього всі інші також сіли знову.

— Отже, ви хочете знати, яким чином усе стало таким, яким є?! — Її голос був таким скрипучим і статечним, що лунав так, наче з бульбашками виривався з глибини мулистої ріки. — Що сталося з нашими імбринами?! — Міс Енні поклала руки на стіл. У повітрі запала тиша. — Колись вони були серцем нашої спільноти, так само як і у вас. Насіння їхнього краху було посіяне ще в дуже далекому минулому. У минулому, коли ще британці, французи, іспанці та корінні народи билися за те, кому володіти цією землею. Ще перед тим як усім та кожному довелося вже битися за те, повинні чи ні люди володіти одне одним.

— Міс Енні стара, як цей світ, — прошепотіла Ферн. — Імовірно, вона жила вже тоді.

— Мені сто шістдесят три чи десь так, — сказала міс Енні, — і я досі маю гарний слух, Ферн Мейо.

Ферн утупилась у картоплю перед собою.

— Так, міс Енні.

— Дехто з вас не звідси, — міс Енні обвела поглядом моїх друзів, — то, може, ви й не знаєте, але цю країну було створено вкраденою в чорношкірого народу працею та на вкраденій у корінного народу землі. Півтора століття тому південна частина цієї країни сама по собі була одним із найбагатших місць у цілому світі, і її найбільшим багатством була не бавовна, не золото, не нафта, а поневолені людські істоти.

Вона зробила паузу, щоб її слова краще проникли в нашу свідомість. В Емми був хворобливий вигляд. Бронвін та Єнох мовчали, опустивши очі. Я намагався усвідомити сказане. То було величезне узаконене зло, неймовірне за масштабом, яке пожирало одне покоління за одним: бабів, дідів, батьків, матерів, їхніх дітей та дітей їхніх дітей. Це було незбагненно та діяло гнітюче.

За мить міс Енні продовжила:

— Усі ці гроші та все це багатство залежали від одного: здатності одного виду людей підкорювати собі та контролювати інший вид. Тому подумайте, що сталось би, коли б у такій системі в котрогось невільника раптом з’явилося якесь дивне вміння?!

— То була б величезна проблема, — відказав Елмер.

— І це до смерті перелякало б наглядачів, — продовжила міс Енні. — Уявіть собі. Раби весь день збирають бавовну. Таке їхнє життя та їхня довічна каторга. А потім, якось серед білого дня, наче нізвідки, в одного з цих рабів — молодої дівчини — проявляється дивне вміння. І тепер вона вміє літати, — коли вона це сказала, то подивилася вдалину та широко розкинула руки, і цей образ у мене в голові несподівано став таким чітким, що я запитав себе, чи не про себе вона розповідає?! Погляд міс Енні упав на Бронвін: — От що б ти зробила, якби була на місці тієї дівчини?

— Я полетіла б геть, — відповіла Бронвін. — Ні… я зачекала б до вечора, потім би використала свою силу, щоб допомогти врятуватись і всім іншим, а потім би полетіла.

— А що якби то був той, хто міг би обертати день на ніч? Або людину на осла?

— Я зробила б опівдні північ, — відповіла Джун. — Та обернула б наглядача на віслюка.

— Отже, ви розумієте, чому вони нас боялись, — сказала міс Енні, опустивши руки на стіл та стишивши голос. — Нас завжди було небагато. Дивне вміння завжди було рідкістю. Але рабовласники були так налякані навіть такою малістю, що платили ворожкам, шарлатанам-знахарям та чаклунам, щоб із їхньою допомогою хоч якось відрізнити нас від звичайних. А ще вони понавигадували всілякі брехні та народні казки про те, яким породженням сатани були дивні. Пробували настановити нас одне проти одного. Вони готові були вбивати вас, навіть якщо ви просто були знайомі з котримсь дивним. Навіть якщо ви просто сказали слово «дивний»! І кого ж вони боялися найбільше?

— Наших імбрин, — озвався Пол.

— Правильно, — підтвердила міс Енні. — Наших імбрин. Тих, хто створював для нас місця прихистку. Місця, яких жоден звичайний не міг ні знайти, ні потрапити в них. Це дозволило нам вижити. Вони ненавиділи імбрин понад усе.

— Отже, тутешні звичайні знали про імбрин? — запитала Емма. — Вони знали, чим ті займались?

— Це знання вони зробили своїм бізнесом, — відповіла міс Енні. — Бо це й був їхній бізнес. Дивні вміння загрожували їхній економіці, їхньому способу життя та найважливішим здобуткам усієї їхньої порочної системи, тому наші рабовласники понавигадували проти нас такі способи, які, можливо, не спали б на розум звичайним десь в інших частинах світу. Вони створили секретну організацію, призначену винищувати дивних, знищувати наші петлі, та насамперед вбивати наших імбрин. Вони були безжальні, невтомні та одержимі. Настільки, що їхня організація продовжувала існувати навіть після загибелі Конфедерації, навіть після завершення Реконструкції.[55] І це завдало нам великої шкоди. За часів мого дитинства, у шістдесяті роки дев’ятнадцятого століття, у нас ніколи не було достатньої кількості імбрин. Вони завжди були сильно розкидані по всій країні. Завжди в небезпеці. На кожну імбрину припадало по чотири чи п’ять петель, і ми майже ніколи їх не бачили.