Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Все не так просто…

— Чому? — вона справді не розуміла, і це було видно.

— Менітребаскликатитерміновезасіданнякомітетузпитань трансплантації.

На цих словах вона відчула, як остаточно втрачає самоконтроль.

— Трансплантації?!

— Так, — він глянув на двері палати, а тоді на неї й зітхнув: — Вашому синові потрібне нове серце.

* * *

Після цієї розмови Аманду відвели до тієї самої приймальні, де вона чекала завершення першої Джаредової операції.

Цього разу вона була не сама: крім неї там було ще троє інших відвідувачів, котрі очікували на новини з таким самим, як в Аманди, виразом безпорадності на обличчях. Вона впала у крісло й даремно спробувала придушити відчуття страшного дежавю, яке піднімало голову десь глибоко в середині неї.

Не можу сказати, як довго він протримається. Господи…

Враз вона зрозуміла, що більше не може сидіти тут. Запах антисептиків, зловісне флуоресцентне світло, знесилені, тривожні обличчя… повторення тих тижнів і місяців, котрі вони провели у кімнатах, ідентичних цій, під час хвороби Беа. Зневіра, тривога… Треба тікати.

Вона підвелася, закинула сумку на плече й побігла одноманітними кахляними коридорами до виходу. Вийшовши на невелику терасу, вона присіла на кам’яну лавку й глибоко вдихнула. Ранок був прохолодним, повітря — прозорим і свіжим. Вона витягла з сумки телефон і подзвонила додому. Лін була ще там — вони з Френком саме збиралися їхати для лікарні. Аманда переповіла, що сталося за ніч, коли Френк підключився до розмови, взявши іншу слухавку. Лін знов завалила її питаннями, на які ніхто не мав відповіді, та Аманда перебила її й попросила зателефонувати до табору, де відпочивала Анет, і домовитися про те, щоби терміново забрати її звідти. Це означало чотири години в авто, і Лін запротестувала, бо хотіла побачитися з братом, але Аманда жорстко наполягла на тому, що Лін має зробити, як їй кажуть. Френк не промовив ані слова.

Поклавши слухавку, Аманда зателефонувала матері, стала розповідати, що сталося за останню добу, однак від цього кошмар, в якому вона перебувала, видався ще страшнішим, і вона зірвалася на ридання, не закінчивши розповіді.

— Я виїжджаю, — спокійно сказала на це мати. — Буду якнайскоріше.

* * *

Коли приїхав Френк, вони зустрілися в кабінеті доктора Міллза на третьому поверсі лікарні, щоби обговорити можливості пошуку серця для Джареда.

Аманда чула і розуміла все, що казав доктор Міллз, але після розмови мало що пам’ятала.

По-перше, кандидатуру Джареда для отримання донорського органа можуть одразу ж відкинути: незважаючи на критичний стан, комітет ще жодного разу не включав до черги жертв автомобільних аварій, бо не було жодних гарантій того, що такі пацієнти виживуть.

По-друге, навіть якщо Джареда включать до черги, йому має дуже пощастити, аби знайшовся підходящий донор — ймовірність цього була дуже мала.

Іншими словами, шансів у нього було замало. Не можу сказати, як довго він протримається.

Дорогою до приймальні Френк мовчав. Виглядав він так само враженим, як і Аманда. Його провина і її гнів вибудували між ними непроникну стіну. За годину до них з новинами підійшла медсестра й повідомила, що Джареда стабілізували на деякий час і що вони обоє можуть зайти до нього, якщо мають таке бажання.

Стабілізували. На деякий час.

Аманда з Френком стояли коло Джаредового ліжка. Аманда пам’ятала хлопчика, яким він колись був, і пам’ятала чоловіка, яким він майже встиг стати, але ніяк не могла пов’язати ті образи з кимось — непритомним, змарнілим — кого вона тепер бачила перед собою на лікарняному ліжку. Френк шепотів вибачення, просив Джареда «лишатися з ними», і кожне його слово ставало камінчиком, який провокував у ній цілий обвал люті, гніву й зневіри, які вона так намагалася контролювати.

Здавалося, Френк постарішав за цю добу років на десять — неохайний, похнюплений, він був живою ілюстрацією убозтва — та вона не знаходила в собі більше сил на співчуття його провині — яку він, очевидно, відчував.

Вона погладила Джареда по голові, міряючи час пищанням кардіомонітора. Над іншими пацієнтами інтенсивної терапії кружляли медсестри — перевіряли крапельниці, налаштовували апаратуру — наче це був звичайний, нічим не особливий день. Звичайний день у перевантаженій лікарні, але для них у цьому всьому не було нічого звичайного. Для неї й для її сім’ї це була смерть, і вона про це знала.

Засідання комітету з трансплантацій от-от мало розпочатися. Ще жодного разу таким пацієнтам, як Джаред, не надавали місця в черзі. Якщо вони відмовлять, її син помре.

* * *

Лін приїхала до лікарні з Анет. Мала міцно стискала в обіймах улюблену м’яку іграшку — мавпочку. Братів і сестер зазвичай не пускали до пацієнтів

інтенсивної терапії, але для Джаредових сестер зробили виняток. Лін зблідла, побачивши, в якому він стані, й поцілувала його в щоку. Анет прилаштувала іграшку на ліжку поряд з братом.

* * *

У залі засідань кількома поверхами вище зібрався комітет з трансплантації. Доктор Міллз розповів про Джареда, переповів анамнез і наголосив на терміновості рішення.

— Тут сказано, — зауважив один із членів комітету, — що в нього гостра серцева недостатність, — і знизав плечима, киваючи на медичну картку Джареда.

— Як я окремо зазначив у звіті, внаслідок інфаркту був серйозно ушкоджений правий шлуночок, — відповів доктор Міллз.

— Інфаркт, який з високою ймовірністю був спровокований травмою, отриманою під час дорожньо-транспортної пригоди, — заперечив один з присутніх. — Наша політика така, що ми не надаємо трансплантів жертвам автомобільних аварій.

— Тільки через те, що вони можуть не вижити через інші травми, — уточнив доктор Міллз. — Але цей пацієнт виживе. Він молодий, здоровий і, судячи з усього, має високі шанси одужати. Справжня причина інфаркту досі невідома, і, як усім нам відомо, гостра серцева недостатність є достатньою причиною для отримання транспланта, — на цих словах він відклав теку з Джаредовим анамнезом й уважно оглянув присутніх. — Без транспланта цей пацієнт не протримається й доби. Ми просто зобов’язані дати йому місце у черзі, — у його голосі чулося благання: — Він молодий. Ми повинні дати йому шанс вижити.

Кілька присутніх обмінялися скептичними поглядами. Він знав, про що вони думають: цей випадок не має прецедентів, часу дуже мало. Ймовірність того, що донор з’явиться вчасно, настільки мала, що пацієнт, скоріше за все, помре, не дочекавшись пересадки, незалежно від їхнього рішення. Але ще дечого вони не казали прямо, й це щось мало стосунок до грошей: якщо вони дають Джаредові місце у черзі, то успіх операції й видужання впливатимуть на статистику трансплантаційної програми загалом — що більше