Читати книгу - "Найкраще в мені"

Наступні декілька годин Аманда сиділа коло синового ліжка, дослухаючись до пищання кардіомонітора й неприродного шипіння апарату штучного дихання, який поволі наповнював легені Джареда киснем. Шкіра його була блідою, наче вицвіла пластмаса, щоки запали. Він був зовсім не схожий на хлопчика, яким вона його пам’ятала, на сина, якого вона виростила. У цьому незвичному оточенні він видавався їй кимось чужим, вирваним з їхнього повсякденного життя.

Здавалося, не постраждали тільки його руки, і вона тримала одну з них у своїх долонях, і те, якими теплими й живими вони були, наснажувало її. Коли медсестра прийшла міняти пов’язки, вона на мить побачила величезний розріз уздовж його грудини і перелякано відвернулася.

Лікар казав, що Джаред має скоро прокинутися, і вона, кружляючи навколо його ліжка, намагалася уявити, що саме він пам’ятатиме про аварію, чи пам’ятатиме про все це взагалі. Чи було йому страшно, коли його стан погіршився? Чи хотілося йому, щоби вона була тут, з ним? Ця думка була для Аманди страшенно болючою, і вона пообіцяла собі, що лишатиметься коло сина стільки, скільки зможе.

Після приїзду до лікарні вона зовсім не спала. Минали години, Джаред не прокидався, і вона, заколисана ритмічним пищанням кардіомонітора, почала провалюватися у сон. Нахилилася вперед, вклала голову на перило ліжка. Через двадцять хвилин її розбудила медсестра й порадила ненадовго поїхати додому відпочити.

Аманда похитала головою і лишилася сидіти в палаті. Вона уважно дивилися на сина, подумки спрямовуючи на нього свої сили, аби наснажити його. Щоб заспокоїти себе, згадала про те, як доктор Міллз запевняв її, що Джаред тепер видужуватиме й скоро зможе жити нормальним життям. Могло бути й гірше, — казав доктор Міллз, і вона повторювала собі ці слова, наче закляття, яке мало захистити їх від більшого лиха.

Надходив день, сонячні промені пробивалися крізь жалюзі палати інтенсивної терапії, і лікарня знову наповнилася шумами й ожила. Медсестри заступали на зміну, розвозили пацієнтам сніданки, лікарі розпочинали вранішній обхід. Поодинокі звуки переросли у безперервний гомін. Медсестра поставила Аманду перед фактом, що Джаредові треба замінити катетер, і Аманда вийшла з палати в напрямку кафетерію. Може, кофеїн надасть їй сил, які зараз так їй потрібні: вона має бути поряд, коли Джаред прокинеться.

Незважаючи на ранню годину, в кафетерії була довжелезна черга людей, котрі, як і вона, провели тут всю ніч. Одразу за нею в чергу став молодик років під тридцять.

— Дружина мене вб’є, — зізнався він, посуваючи свою тацю за її тацею.

— Чому ж це? — звела брови Аманда.

— Вона вчора увечері народила, а тепер послала мене за кавою. Просила поквапитися, бо в неї без кофеїну голова розколюється, але я все одно забіг до ясел, хотів глянути.

Незважаючи на душевний біль, Аманда посміхнулася:

— Дівчинка чи хлопчик?

— Хлопчик. Ґебріел. Ґейб. Наш перший.

Аманда подумала про Джареда. А тоді про Лін і Анет. І про Беа. У цій лікарні вона пережила і найщасливіші, і найскорботніші дні свого життя.

— Вітаю, — промовила вона.

Черга рухалася повільно, відвідувачі подовгу обирали страви й напої, замовляли складні сніданки. Нарешті розрахувавшись за каву, Аманда глянула на годинника. Її не було п’ятнадцять хвилин. Напевне, їй не дозволять зайти до інтенсивної терапії з напоєм, тож вона присіла до столика коло вікна і стала спостерігати, як поволі заповнюється машинами стоянка.

Допивши каву, вона сходила до вбиральні. Ледве упізнала себе в дзеркалі — недоспана ніч, втома і нерви далися взнаки. Аманда побризкала щоки й шию холодною водою, і наступні кілька хвилин витратила на те, щоби привести свій зовнішній вигляд до ладу, наскільки можливо. Потім доїхала ліфтом до потрібного поверху й повернулася до інтенсивної терапії. Коли вона дійшла до Джаредової палати, її зупинила медсестра.

— Вибачте, туди зараз не можна.

— Але чому? — від слів медсестри Аманда остовпіла. Медсестра залишила її запитання без відповіді, обличчя виражало твердість і непохитність. І Аманда знов відчула, як у ній сотається клубок паніки.

Вона прочекала коло дверей відділення майже годину, доки доктор Міллз нарешті до неї не вийшов.

— Пробачте, ситуація серйозно змінилася.

— Але ж я т-т-тільки-но була там, — язик не слухався її.

— У нього стався інфаркт. Ішемія правого шлуночка, — пояснив він, хитаючи головою.

Аманда насупилася й агресивно відповіла:

— Я не розумію, що ви кажете! Кажіть так, аби я розуміла, що відбувається! М’яко, зі співчуттям у голосі, він пояснив:

— У вашого сина… у Джареда був тяжкий серцевий напад.

Аманда кліпнула очима, намагаючись прогнати відчуття, що стіни коридору насуваються на неї.

— Ні, — прошепотіла вона. — Це неможливо. Він же спав… Він одужував, коли я виходила.

Доктор Міллз нічого не відповів, і Аманда відчула запаморочення — наче її тіло вже не належало їй, наче воно було чиїмсь чужим — і залепетала:

— Але ж ви казали, що з ним усе буде добре… Що операція була вдалою… Що він скоро прокинеться…

— Мені шкода…

— Як так вийшло, що в нього був інфаркт?! Йому лише дев’ятнадцять!

— Я не можу стверджувати напевне. Можливо, це був тромб. Можливо, це має стосунок до травми під час аварії, чи від травми, завданої оперативним втручанням, але сказати точно неможливо, — пояснив лікар. — Так, це незвичайний випадок, але коли серце піддається такому ударові, все може статися, — він торкнувся її руки. — Єдине, що можу сказати напевне, це що йому пощастило опинитися в інтенсивній терапії, бо інакше він міг би не вижити.

Амандин голос тремтів:

— Але ж він вижив, так? З ним тепер все буде добре, правда ж?

— Не знаю, — лікар похнюпився.

— Як це ви не знаєте?

— Нам важко підтримувати синусовий ритм.

— Припиніть говорити, як лікар! — заплакала вона. — Просто скажіть те, що я маю знати! Мій син видужає?

І тут доктор Міллз вперше відвів очі.

— У нього відмовляє серце. Без…

Аманда заточилася, наче слова лікаря ударами врізалися їй під дих. Вона оперлася на стіну, аби не впасти, і щосили намагалася осмислити почуте.

— Ви ж не хочете казати, що він помре? — прошепотіла вона. — Він не може померти. Він молодий, здоровий, сильний. Ви маєте якось допомогти.

— Ми робимо все, що можемо, — втомлено відповів доктор Міллз. Тільки не ще раз. Тільки не як Беа. Тільки не Джаред.

— Тоді робіть більше! — напівкричала, напівблагала вона. — Прооперуйте його, зробіть те, що маєте зробити!

— Операція зараз не розглядається.

— Просто зробіть щось, аби врятувати його! —