Читати книгу - "Кінь Перуна"

знову залишала сліди боярина, зодягнулася і пішла назад, до оселі Тугар Вовка. Через кілька кроків згадала, що забула меча, спертого до стовбура. Вернулася. Меч тим часом сповз у траву, може, через те боярин його й забув... Узяв зброю і вже пішов просто додому, ніде більше не спиняючись.

Старий почухав потилицю ще раз і вийняв з рота погаслу люльку.

– Ще питали ми у пастухів... – додав Максим. – На Семеновій полонині знову вівця була роздерта. Сеї ночі...

– Коли б не ти, Юрасю, мені це розказував, я б посміявся з дурня, а Захарові сказав, що під дубом спав ситий вовк, котрий зачувши кроки боярина, сховався у гущавині. А Тугар, побачивши його, схаменувся, бо був легкоозброєний і вирішив, од біди подалі, вернутися додому. На решту слів взагалі не звертав би уваги... Але тобі, Юрасю, я не можу не вірити... Хоча дуже хочу! Твоя правда, Захаре, або боярин, або хтось з його челяді мусить бути перекиднем.

– Сліди боярина були, – не дав себе збити парубок. – Він при ходьбі ліву ступню трішки вбік відводить і через те на кожному п’ятому кроці наче землю пальцями загортає. Ледь-ледь... Ні з його челяді, ні у нашій громаді ніхто більше такого знаку не позоставляє.

– Правда, – визнав Захар. – От що я мислю, Охріме, може, варто нам самим до Грицевого дуба перейтися? Хоч очі вже й не ті, а таки в сонячний полудень побачимо щось? Аби не краяти собі серце потім думами, що затіяли таку веремію, покладаючись лише на слова шмаркачів. Чей, про долю людську йдеться?

– Не треба, Захаре... – несподівано впевнено відказав старий Лис, що досі лиш сопів і недовірливо крутив головою. – Я й Максимові твоєму повірив би... А Юрась сліди читає так, що можеш вважати, наче він сам весь час на тому дубі просидів. Збирай схід!

– І я так мислив, – одразу погодився Беркут. – Але перш, ніж баламутити усіх, вирішив порадитися з тобою.

– Батьку! – не втерпів Максим. – Діду Охріме! Дозвольте кілька слів сказати? Від усіх нас...

Парубки дружно загули, підтримуючи свого ватага.

– Кажи, – погодився Захар. – Ви перекидня сеї ночі вислідили, вам і честь.

Максим ступнув вперед і струснув неслухняним чубом. Батько мимоволі замилувався парубком, така впевненість у власних силах була в Максимових рухах і рішучість виблискувала у гострому погляді очей.

– Пощо людей тривожити? Чи мало у громади інших справ і турбот? Ви, обидва, входите до Ради... Усі до ваших слів прислухаються... Тож все одно буде так, як ви зараз вирішите. Чи ж не так, діду Охріме?

– Взагалі-то...

Охрім поволі наново натоптав люльку, розкурив її від, шанобливо поданої одним з парубків, вуглини і замислився. В словах Максима була певна слушність. Люд у їхньому гірському селищі хоч і не з полохливих, але звістка про те, що неподалік завівся перекидень і що даведеться посилати чоловіків, аби його вбити, могла викликати серед тухольського жіноцтва такий лемент, що про всіляку скритність годі було б і мріяти. Виступити ж супроти такої потвори, коли вона заздалегідь попереджена, означало пролити вдвічі або й утричі більше крові.

– Ми з твоїм батьком, Максиме, ніколи нашій громаді злого не радили. Через те й прислухаються до слів, нами сказаних... – почав здалека Охрім.

Максим мимоволі усміхнувся, ховаючись за плечима в товаришів. Окрім визнаної мудрості обох старих мужів була ще й інша причина для послуху... З дев’ятьох членів ради двома були Захар Беркут і Охрім Лис. А окрім них – два найстарших Максимових брати і шістдесятилітній син діда Охріма. А Максимові, за свої два з половиною десятки років, ще жодного разу не доводилося чути аби в родині Беркутів чи Лисів хтось та ослухався найстаршого. Отож, в будь-якому випадку п’ятеро голосів будуть за те, що надумають двоє старійшин.

– І хоч схід скликається для того, аби якомога більше людей могли висловити  свою думку і таким чином нікого не скривдити, мислю, Захаре, на цей раз варто послухати твого сина. А потім, по справі, якщо ти зі мною згоден, обидва прохатимемо у людей пробачення...

– Я згоден з тобою і сином, Охріме, – кивнув головою Захар, суворо насупивши брови. – Звір у норі, мисливці напоготові, тож не будемо робити того, що могло б сполошити його і дати час приготуватися до відсічі чи втечі... Хоча, не можу не бажати, аби за ним і слід простиг. Те, що ми збираємося зробити усе, не порадившись з громадою, звісно, порушує наші закони і звичаї, але перекидні у горах не кожен день трапляються... Вірю – люди зрозуміють, що ми хотіли вчинити якнайкраще, для громадського добра... А ні – що ж, не до смерті нам у раді засідати. Не дурніші за нас підростають. Якось обійдуться...

– Знать, на тому й порішили... – кивнув Охрім. – Ті мисливці, що є у хаті, боярина вислідили. Їм же честь йому й віку вкоротити. Ти цього хотів, Максиме?

– Цього, дідусю... Нас тут шестеро мисливців. Усі ходили і на вовка, і на кабана. Половина з ведмедем віч-на-віч сходилася. Невже тій капості не дамо ради?

– Дасьте, як навчимо... – тихо промовив Захар. – Чи ти мислиш, синку, що зможеш зарубати його простим мечем?

Слова батька стурбували юнака. Взагалі-то він пам’ятав з материних оповідок, що вовкулаку залізо не бере. але вважав ті розповіді простою байкою. Та й, окрім того, не маючи сумніву, що потвору необхідно вбити, він ще й миті не мав, аби застановитися над тим, яким саме чином вони доконають цього.

– То се не байка? – мовив непевно. Але старі його зрозуміли.

– Що вовкулаку просте залізо не ранить? – перепитав старий Лис. – А хто це, синку, може, достеменно знати? – здвигнув плечима. – Відважишся перевірити? – і побачивши як гордовито випростався Максим, додав трохи осудливо. – Певно, що відважишся... Молодість дурна у своїй хоробрості, а мертві сорому не знають... Тільки, як ми, ті що живими залишаться, іншим у вічі дивитимемося?! Батькам, що смерть дітей своїх пережити мають, чей не солодко. Над цим ніколи не замислювався?

Максим, якому й справді навіть на гадку не спало підійти до справи ще й з такого боку, а слідом і решта його товаришів, ніяково опустили очі.

– От коли почнеш, – провадив далі неквапом свою думку