Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— Припини, — урвала його Марта. — Ти все правильно зробив, дякую. Скажи мені, хто він такий?

— Хаустхоффер? Боюся, я сам не до кінця розумію. Сто років тому, ще в столиці, я слухав його лекції. Знаєш, бувають такі цикли, на якусь одну тему, ну й запрошують фахівця, зірку в своєму роді… А я дуже цікавився історією. Ну, по ньому й тоді, в принципі, було ясно, що він не кабінетний учений…

— Що він тобі сказав?

— Що йому потрібно з тобою поговорити. П’ять-десять хвилин. Вибач, що я одразу не втрутився. Ці люди з автоматами… і він… Я не чекав… Чорт, верзу якусь дурню, як останнє вайло! Що там було, в спортзалі? Хаустхоффер говорив про терориста…

— Це потім. Скажи, він запитував тебе про… те, що ти шукаєш?

— Та ні, з чого б йому?..

— А твої дослідження — що з ними? Ти казав, лишилося зовсім трошки, півкроку.

— Та це тут до чого?!

— Слухай, просто дай відповідь, будь ласка.

— Менше ніж півкроку, Марто. Якщо ти мала рацію… Тільки пообіцяй мені, що сама не шукатимеш. І взагалі, давай про це поговоримо потім.

— Сама — не шукатиму, — пообіцяла Марта. — А щодо іншого — як на мене, нам давно слід поговорити.

— У неділю, як і домовлялися?

Вона тільки й устигла кивнути. У двері постукали — і повернувся пан Хаустхоффер. Із двома чашками кави.

Віктор якимсь дивним дивом устиг відсунутися від Марти на півкроку назад — тепер, принаймні, вони виглядали просто як учитель і учениця. Один турбується про іншу, в цій ситуації норм.

— Вам, пане Вегнер, не пропоную, але із задоволенням пригощу вас кавою потім, коли все скінчиться. А тепер, будь ласка, дайте нам кілька хвилин. — Він поставив одну чашку перед Мартою, відпив з іншої. — Взагалі раджу повернутися до зали, вистава скоро скінчиться — і я впевнений, там буде потрібна ваша допомога.

— Марто?

— Я особисто простежу, щоб із нею нічого не сталося.

— Ідіть, пане Вегнере, — кивнула вона. — Дякую, що непокоїтеся, але я впораюся. Не з’їсть же він мене, зрештою.

Виходячи, Віктор озирнувся — наче хотів упевнитися, що Марта не жартує, що все добре, а Хаустхоффер справді не голова спільноти анонімних людожерів.

Двері за ним зачинилися, і в учительській знову стало темно і зимно. Смерділо димом, і Марта подумала: це ж скільки Вакенродеру потім провітрювати кабінет, сигарети у пана в певному сенсі терапевта міцні.

Хаустхоффер якраз запалив наступну. Видув дим убік, потер своєю вузькою, майже жіночою долонею очі.

— Сподіваюся, ти не попросила його покликати на допомогу, скажімо, наряд єгерів.

— Хіба це щось би змінило?

Він похитав головою:

— Тільки створило б зайві ускладнення. А в нас і так часу майже не лишилося, я волів би не ризикувати. Ну і потім, я ж казав, що віддаю перевагу правді. З тобою тут нічого не станеться, Марто Баумгертнер.

— Ви папери принесли?

— Які?.. А, ти про контракт. — Він відмахнувся: — Це ми владнаємо потім — завтра, післязавтра… та хоч сьогодні ввечері, якщо захочеш. Зараз мені буде достатнього твого чесного слова.

— У мене одна умова. Я хочу, щоб Яромира… щоб Ви відвезли його до кордону й відпустили.

— Виключено. І навіть не обговорюється.

Вона здогадувалася, що Хаустхоффер саме так і відповість. Інспектор Гримм мав рацію, коли радив Червоному Вовку: «Вимагай більшого, потім погоджуйся рівно на те, чого ти хотів».

— Тоді я хочу з ним поговорити. П’ять хвилин.

— Три.

— Але без свідків.

Хаустхоффер поглянув на годинник.

— Уже не тут, у машині. Це все, більше жодних додаткових умов? А то я вирішу, що простіше виписати нюхача зі столиці. Тяганини буде більше, але й надто ускладнювати собі життя не доведеться.

— Якщо навіть за два місяці я відмовлюся, ви не зменшите зарплатню Елізі. І не віднімете в батька пенсію — це те, що він і так заслужив, наша угода тут узагалі ні до чого. Плюс вступ до вишу і три хвилини розмови з Яромиром. Більше нічого.

— По руках. — Він переклав сигарету в ліву й простягнув їй долоню.

Марта потисла її, дивлячись у великі, опуклі очі з іскристою райдужкою.

Гадаєш, подумки сказала йому, ти перехитрив мене? Загнав у кут? Змусив на себе працювати?

Сподіваюся, так воно і є. Сподіваюся — гадаєш.

Мені потрібно, щоб ти мені повірив. Щоб розслабився. Щоби врешті-решт я змогла з’ясувати, хто ти такий насправді. Як ти пов’язаний зі смертю Штоца. Чому приїхав саме до нас в Ортинськ. Навіщо тобі драконові кістки.

І хто такі ці ваші кляті Драконові Сироти.

Я дізнаюся все це — а заодно допоможу Віктору зібрати сировину, якої не вистачає для дослідів. Він виготовить сироватку — і все те лайно, яке ти збираєш, втратить владу над людьми. Виявиться просто нікому не потрібним сміттям, просто отруйними відходами.

Кажеш, я буваю недоумкуватою і наївною? Можливо. Головне, щоб ти забув: іноді я буваю, як ти сам і сказав, «надзвичайно проникливою».

От і подивимося, чого в мені більше.

— Радий, що ми знайшли спільну мову, — посміхнувся Хаустхоффер, гасячи сигарету об край чашки. — Впевнений, нам буде дуже цікаво удвох.

Він відчинив двері й сказав комусь у коридорі:

— Починайте.

Епілог

Золоті Єдинороги

А вночі їй наснилося, що вона знову сидить у чорній, кутастій машині й дивиться з вікна на шкільний паркан і дах спортзалу за ним.

— Три хвилини, — сказав їй тоді Хаустхоффер. — І будь ласка, без дурниць.

Він кивнув водієві, вони вийшли удвох під дощ, водій зі зловісним шурхотом розправив над Хаустхоффером величезну шкірясту парасольку.

— Я можу передати щось комусь із твоїх рідних?

Вона говорила швидко. І намагалася дивитись йому в очі, не відвертатися.

Це було складно: били сильно, тож обличчя Яромира нагадувало зараз гумову маску, яка приросла і яку намагалися зірвати — невдало. Але лякало не те, чим стали його ніс, губи, щоки, очі. Лякало те, що ховалося за всім цим — і здавалося, от-от проступить.

— Нема кому, — сказав він. Голос звучав лунко. Наче не людина говорила, а гарчала хижа тварина, вовк чи собака.

— Боїшся, я зраджу? У мене там бабуся, я можу…

— Нема кому, — повторив він. І спитав спокійно: — Звідки в тебе вони?

— Хто? — Потім він кивнув підборіддям, і Марта розгубилася: — Сережки? Господи, далися вони тобі!.. Це просто подарунок на день народження, від батька…

Вона замовчала. Відчула, як до горла підступає нудота.

— У сестри були такі само, — сказав Яромир. — Наречений привіз, із тридев’ятих.

— Вона… Її?..

— Вони поїхали. Сюди, до вас. Відмовилися від громадянства, одразу як почалося. Вона якраз мала народжувати.

У горлі стояв клубок — слизький, липкий, холодний,