Читати книгу - "Королівський убивця"

Він глянув на мене.

— Нічого особливого. Кілька хлопців на скелях дивляться на розваги китів. Два наші суденця вийшли рибалити палтуса. Навіть за такої погоди, хоча вона не надто їх тішить.

— То ви не скіллите піратів із Зовнішніх островів…

— О цій порі року там немає жодних. Але я тримаю вахту. — Він глянув на моє передпліччя, те саме, яке щойно випустив, і змінив тему. — Що з тобою сталося?

— Тому я й прийшов до вас. На мене напали перековані. На схилі хребта, де добре полювати на тетеруків. Біля кошари для кіз.

Він швидко кивнув, а його темні брови зійшлися.

— Мені відома ця місцевість. Скільки? Опиши їх.

Я стисло описав йому нападників, а він коротко кивнув головою. Звістка його не здивувала.

— Мене повідомили про них чотири дні тому. Вони не могли так швидко опинитися поблизу Оленячого замку, якщо тільки не йшли увесь час, не зупиняючись. З ними покінчено?

— Так. Ви сподівалися на них? — Мене це вразило. — Я думав, ми всіх понищили.

— Ми знищили тих, хто був тоді тут. Є й інші, що рухалися в цьому напрямку. Я слідкував за ними по звітах, але не сподівався, що вони так швидко дійдуть аж сюди.

Я недовго змагався з собою, силячись опанувати голос.

— Мій принце, чому ми просто стежимо за ними? Чому ми не… не займемося цією проблемою?

Веріті видав тихий гортанний звук і повернувся до вікна.

— Інколи слід чекати, дозволивши ворогові закінчити рух, аби виявити, якою є його повна стратегія. Ти мене розумієш?

— То перековані мають стратегію? Думаю, що ні, мій принце. Вони були…

— Опиши мені їх повністю, — наказав Веріті, не дивлячись на мене. Я трохи завагався, тоді ще раз детально все розповів. Коли дійшло до кінця бійки, моя розповідь стала дещо незв’язною. Я дозволив словам померти на моїх устах.

— Але мені вдалося вирватися з його стискання. І вони всі троє там загинули.

Він не відводив очей від моря.

— Тобі слід уникати фізичних зіткнень, Фітце Чівелрі. Здається, тебе завжди в них ранять.

— Знаю, — сумирно визнав я. — Год старалася зі мною якомога краще, як могла…

— Але насправді тебе не вчили бути бійцем. Ти маєш інші таланти. До них ти повинен вдаватися, щоб захистити себе. Так, з тебе непоганий фехтувальник, добре орудуєш мечем, але тобі бракує сили й ваги, щоб бути справжнім бійцем. Принаймні поки що бракує. І в бійці це завжди обертається проти тебе.

— Мені не пропоновано вибору зброї, — сказав я дещо роздратовано, а тоді додав: — Мій принце.

— Ні. Не пропоновано. — Він говорив наче здаля. Незначне напруження в повітрі сповістило мене, що він скіллить навіть під час нашої розмови. — Боюся, однак, що знову мушу тебе вислати. Думаю, ти маєш рацію. Я доволі довго спостерігав за тим, що відбувається. Перековані сходяться до Оленячого замку. Не розумію, чому це так, та, може, важливішим є не знати це, а не дати їм дістатися мети. Ти знову візьмешся за усунення цієї проблеми, Фітце. Можливо, я зумію втримати мою пані від втручання. Наскільки мені відомо, вона тепер має власну варту на той випадок, коли хотіла б проїхатися.

— Усе так, як вам і доповіли, сір, — сказав я, проклинаючи себе за те, що не прийшов раніше порозмовляти з ним про сторожу королеви.

Він обернувся, щоб кинути на мене прямий погляд.

— До мене дійшов поголос, наче це ти дозволив створити таку варту. Не те, щоб я хотів відібрати в тебе славу, але, коли ця чутка до мене дісталася, я дозволив виникнути припущенню, що сам тебе про це попросив. Припускаю, що так і було. Можливо, не в прямій формі.

— Мій принце, — сказав я. Мені вистачило здорового глузду замовкнути.

— Добре. Якщо вона мусить їздити, то принаймні тепер її охороняють. Хоча я волів би, щоб вона не мала подальших зустрічей із перекованими. Якби ж я міг придумати якесь заняття для неї, — втомлено додав він.

— Сад королеви, — підказав я, згадавши розповідь Пейшенс.

Веріті пильно глянув на мене.

— Старий, на вершині вежі, — пояснив я. — Занедбаний уже роками. Я бачив його залишки, перш ніж Гален наказав нам усі їх розібрати, щоб звільнити місце для наших уроків Скіллу. Свого часу це мало бути чарівне місце. Вазони із землею та зеленню, статуї, виткі лози.

Веріті усміхнувся сам до себе.

— А ще басейни з водою і білі лілеї в них, і рибки, і навіть маленькі жабки. Влітку туди часто прилітали птахи, щоб попити й похлюпатися. Ми з Чівелрі там гралися. Мама підвісила на шнурках маленькі іграшки зі скла та яскравого металу. Коли вітер ворушив їх, вони разом подзвонювали або виблискували на сонці, як самоцвіти.

Я відчував, як зігріває його пам’ять про це місце й ті часи.

— Моя мама тримала маленьку ловчу кицю, вона вилежувалася там на теплих каменях, коли їх нагрівало сонце. Гісспіт, ось як її звали. Плямиста шубка й вушка з китичками. Ми з нею гралися: прив’язували кілька пір’їнок до шнурка і дражнили її, а вона ганялася за нами між горщиками з квітами, тимчасом як нам треба було вивчати написані на табличках назви трав. Я так їх і не вивчив. Надто багато інших занять було. Знаю лише чебрець. Геть усі сорти чебрецю, які вона мала. Мама вирощувала силу-силенну чебрецю. І котячої м’яти.

Він усміхнувся.

— Кеттрікен полюбила б це місце, — сказав я йому. — У себе в горах вона багато займалася садівництвом.

— Вона? — для нього це було несподіванкою — Я думав, що її більше цікавили… фізичні ігри.

Я відчув миттєве роздратування. Ні, щось більше за роздратування. Чому я знаю про його дружину більше, ніж він?

— Вона розводила сади, — тихо сказав я. — З багатьма травами, і знала, яка користь від усього, що там росло. Я сам вам про це казав.

— Так, думаю, що саме так і було. — Він зітхнув. — Ти маєш рацію, Фітце. Відвідай її від мого імені й розкажи про Сад королеви. Тепер зима, і, мабуть, вона небагато зможе там зробити. Але