Читати книгу - "Ім’я вітру"

Але оскільки містечко виросло для обслуговування специфічних потреб Університету, пильний спостерігач міг би помітити невеличкі відмінності в послугах, які надавалися тут. Наприклад, там були дві майстерні склодувів, три повноцінні аптеки, дві палітурні майстерні, чотири книгарні, два борделі та справді невідповідна його розміру кількість корчем. До дверей однієї з них була прибита велика дерев’яна табличка, що попереджала: «СИМПАТІЯ ЗАБОРОНЕНА!» Я замислився, що можуть думати про це попередження невтаємничені відвідувачі.

Сам Університет складався десь із півтора десятка будівель, які були мало схожі одна на одну. Гнізда мали круглу середину, від якої променями відходили в усіх напрямках вісім крил, і тому нагадували розу вітрів. Порожнина була простою й квадратною і мала вітражі з зображенням Теккаміа в класичній позі: він стояв босоніж на вході своєї печери, звертаючись до групи учнів. Основа була найпримітнішою з-поміж усіх будівель — вона займала майже півтора акра та мала такий вигляд, ніби її сяк-так зібрали з кількох менших будівель, несхожих одна на одну.

Коли я наблизився до Архівів, їхня сіра, позбавлена вікон поверхня нагадала мені величезний сірокамінь. Після стількох років очікування важко було повірити, що я нарешті туди дістався. Я ходив довкола них, поки не знайшов вхід — масивні кам’яні двері, що були широко розчахнуті. Над ними були добре вирізьблені в камені слова «Ворфелан Ріната Моріе». Мови я не розпізнав. Це була не сіаруська… може, іллійська або темічна. Ще одне запитання, на яке я потребував відповідей.

За кам’яними дверима був невеликий передпокій, усередині якого виднілися простіші дерев’яні двері. Я відчинив їх, потягнувши, і відчув, як мене обвіяло прохолодним сухим повітрям. Стіни складалися з голого сірого каменю й були залиті характерним червонястим світлом симпатичних ламп, яке не коливалося. Стояв великий дерев’яний письмовий стіл, на якому лежало кілька великих розгорнутих книжок, щось на кшталт книг обліку.

За столом сидів якийсь молодик, зовні схожий на чистокровного шалда, з характерним рум’яним обличчям, темноволосий і темноокий.

— Чим можу допомогти? — запитав він; у його голосі була добре помітна грубуватість, властива сіаруському акценту.

— Я прийшов заради Архівів, — здуру бовкнув я. Живіт у мене аж ходуном ходив від метеликів. Долоні в мене спітніли.

Він оглянув мене — явно замислився, скільки мені років.

— Ти студент?

— Скоро ним буду, — відповів я. — Я ще не склав вступний іспит.

— Спершу склади його. — Серйозно порадив він. — Я не можу впускати людей, не занесених до книги. — Він показав на облікові книги, що лежали на столі перед ним.

Метелики повмирали. Я навіть не спробував приховати невдоволення.

— Ви впевнені, що я не можу подивитися кілька хвилинок? Я приїхав дуже-дуже здалеку… — Я подивився на двоє подвійних дверей, які вели з приміщення. На одних була табличка «ФОЛІАНТИ», а на других — «СХОВИЩЕ». За столом були менші двері з вивіскою «ТІЛЬКИ ДЛЯ КАНЦЕЛЯРІВ».

Вираз його обличчя дещо пом’якшився.

— Мені не можна. Була б біда. — Він оглянув мене знову. — Ти справді складатимеш вступний іспит? — Навіть його сильний акцент не заважав зрозуміти, що йому не віриться.

Я кивнув.

— Я просто спершу прийшов сюди, — пояснив я, оглядаючи порожнє приміщення, роздивляючись зачинені двері та намагаючись вигадати якийсь спосіб умовити його мене впустити.

Він заговорив, перш ніж я зумів щось вигадати.

— Якщо ти справді туди підеш, то поквапся. Сьогодні останній день. Часом там закінчують невдовзі після полудня.

Серце швидко загупало в мене у грудях. Я ж гадав, що вступні іспити триватимуть увесь день.

— Де це?

— У Порожнині. — Він показав рукою на зовнішні двері. — Прямо, а тоді ліворуч. У низькій будівлі з… кольоровими вікнами. Попереду два великі… дерева. — Він зупинився. — Клен? Дерево ж так називається?

Я кивнув і поквапився надвір. Невдовзі я вже нісся дорогою.

Дві години по тому я був у Порожнині, боровся з неприємним відчуттям у шлунку і йшов на сцену порожнього театру. У залі було темно, якщо не брати до уваги широкого кола світла, в якому стояв стіл майстрів. Я підійшов до краю цього світла й почав чекати. Дев’ятеро майстрів поволі закінчили перемовлятися між собою й повернулися до мене.

Вони сиділи за величезним столом у формі півмісяця. Він стояв на помості, тож вони дивилися на мене згори вниз навіть сидячи. Це були серйозні на вигляд люди — від зрілих мужів до древніх старців.

Минула довга мить тиші, і той, хто сидів посередині півмісяця, жестом наказав мені вийти вперед. Я здогадався, що це — Ректор.

— Підійди-но, щоб ми тебе побачили. Так. Здоров. То як тебе звати, хлопче?

— Квоут, пане.

— А чому ти тут?

Я поглянув йому в очі.

— Я хочу навчатися в Університеті. Хочу стати арканістом. — Я по черзі глянув на кожного з них. Декому, здається, було весело. Особливого подиву не було помітно ні в кого.

— Ти розумієш, — промовив Ректор, — що в Університеті продовжують освіту. А не починають, так?

— Так, Ректоре. Я знаю.

— Дуже добре, — сказав він. — Можна поглянути на твій рекомендаційний лист?

Я не завагався.

— Боюся, у мене його немає, пане. Він конче необхідний?

— Перед вступом варто знайти поручителя, — роз’яснив він. — Бажано арканіста. Його лист розповідає нам, що ти знаєш. Які сфери даються тобі добре, а які — погано.

— Той арканіст, у якого я навчався, звався Абенті, пане. Але він ніколи не давав мені рекомендаційного листа. Можна розповісти вам особисто?

Ректор серйозно кивнув.

— На жаль, ми ніяк не можемо перевірити, чи справді ти навчався в арканіста, не маючи якихось доказів. Ти маєш чим підтвердити свою оповідь? Ще якусь кореспонденцію?

— Перед нашою розлукою він подарував мені книжку, пане. Зробив у ній дарчий напис для мене й підписався своїм іменем.

Ректор усміхнувся.

— Цього цілком має вистачити. Вона в тебе з собою?

— Ні. — Я відчув, як у моєму голосі з’явилася щира гіркота. — Мені довелося заставити її в Тарбієні.

У відповідь на мої слова Майстер-Ритор Гемм, який сидів зліва від Ректора, видав невдоволений звук, через що Ректор роздратовано на нього зиркнув.

— Та ну, Гермо, — промовив Гемм, ляснувши рукою по столу. — Хлопчисько явно бреше. Я ж сьогодні по обіді ще муситиму вирішувати важливі справи.

Ректор поглянув на нього з відвертим роздратуванням.

— Я не давав вам дозволу говорити, майстре Гемм. — Вони довгу мить пильно дивились один на одного, а тоді Гемм, насупившись, відвів очі.

Ректор повернувся до мене, а тоді помітив