Читати книгу - "Як народжуються емоції"

Зупиніться на хвилинку й поміркуйте над вашими власними емоціями. Ви зазвичай відчуваєте щось інтенсивно чи помірно? Коли ми ставимо таке питання в моїй лабораторії об’єктам дослідження чоловічої й жіночої статі — щоб описати їхні відчуття від спогадів, — жінки повідомляють, що в середньому відчувають більше емоцій, ніж чоловіки. Тобто жінки вірять, що вони більш емоційні, аніж чоловіки, а чоловіки з цим погоджуються. Єдиним винятком є гнів, оскільки об’єкти дослідження вважають, що більш гнівливими є чоловіки. Проте коли ті самі люди записують свої емоційні переживання, що відбуваються в повсякденному житті, жодних статевих відмінностей у цих записах не спостерігається. Деякі чоловіки та жінки дуже емоційні, а деякі ні. Так само жіночий мозок не налаштований жорстко на емоції чи співчуття, а чоловічий — не налаштований жорстко на незворушність чи раціональність.

Звідки ж беруться ці гендерні стереотипи? У Сполучених Штатах принаймні жінки зазвичай «виражають» більше емоцій порівняно з чоловіками. Наприклад, коли жінки дивляться фільми, то рухають мімічними м’язами більше за чоловіків, але жінки не повідомляють про більш інтенсивні переживання емоцій під час перегляду. Уже саме це відкриття може пояснити, чому стереотипи незворушного чоловіка та емоційної жінки потрапили до залу суду й мають значний вплив на суддів та присяжних.

Через ці стереотипи виправдання поривом пристрасті — й судочинство загалом — часто застосовується для обвинувачуваних чоловіків і жінок по-різному. Розгляньмо два випадки вбивства, доволі подібні між собою, за винятком лише статі обвинувачуваного. У першому випадку чоловіка на ім’я Роберт Елліотт було визнано винним у вбивстві його брата нібито через «надмірну емоційну неврівноваженість», частиною якої був «непереборний страх перед братом». Присяжні визнали його винним у вбивстві, але це рішення скасував Верховний суд штату Коннектікут із посиланням на те, що «глибокі почуття» Елліотта щодо брата взяли гору над його «самоконтролем» та «розважливістю». У другому випадку жінка на ім’я Джуді Норман убила свого чоловіка після того, як він систематично бив її та знущався з неї роками. Верховний суд штату Північна Кароліна відхилив твердження адвокатів, що Норман діяла в межах самозахисту через «обґрунтований страх неминучої смерті або тяжких тілесних ушкоджень», і її таки визнали винною в умисному вбивстві.

Ці два випадки відповідають кільком стереотипам щодо емоцій у чоловіків та жінок. Для чоловіків гнів є стереотипно нормальним, бо вони вважаються агресорами. Жінки ж вважаються жертвами, а хороші жертви не повинні гніватись; вони повинні боятись. За прояв гніву жінку карають — вона втрачає повагу, платню, а то й роботу. Щоразу, як я бачу хитрого політика-чоловіка, який розігрує «карту стерви» проти опонента-­жінки, то, за іронією долі, сприймаю це як ознаку того, що вона, мабуть, дійсно компетентна та впливова. (Я ще не зустрічала успішної жінки, яка б не отримала свого як «стерва», перш ніж її визнали лідером.)

У залах суду злі жінки, на кшталт пані Норман, втрачають свободу. По суті, у випадках домашнього насильства чоловіки-вбивці отримують коротші й легші вироки та визнаються винними в менш серйозних злочинах, ніж жінки, які вбили свого партнера. Чоловік-убивця діє просто як стереотипний чоловік, а от дружини діють не як типові дружини, а тому їх рідко виправдовують.

Стереотипування емоцій ще гірше, коли жінка, яка стала жертвою домашнього насильства, афроамериканка. Архетипна жертва в американській культурі боязка, пасивна й безпорадна, але в афроамериканських спільнотах жінки іноді порушують цей стереотип, енергійно захищаючись від кривдників. Даючи здачі, вони підсилюють інший стереотип жіночих емоцій «зла чорна жінка», що також побутує в правовій системі США. Цих жінок більш імовірно звинуватять у домашньому насильстві самих, навіть коли їхні дії були в межах самозахисту й менш тяжкі, ніж напад-причина. (Ніякого «дати відсіч» тут не дозволено!) А якщо вони раптом поранять або вб’ють кривдника, то зазвичай потрапляють у гірше становище, ніж євроамериканки в тій самій ситуації.

Наприклад, розгляньмо випадок Джин Бенкс, афроамериканки, що вдарила ножем і вбила свого співмешканця Джеймса «Бразера» Макдональда після того, як він лупцював її роками, іноді настільки жорстоко, що доводилося звертатись по медичну допомогу. Того конкретного дня вони обоє були напідпитку, і під час сварки Макдональд штовхнув Бенкс на землю й намагався нашаткувати її склорізом. Тоді Бенкс схопила для самозахисту ніж і заколола його ударом у серце. Вона стверджувала, що то був самозахист, але все одно була визнана винною в убивстві другого ступеня. (Порівняйте це з історією світлошкірої Джуді Норман, яка була визнана винною в убивстві за раптово виниклим умислом, що в Америці вважається менш тяжким злочином.)

Крім домашнього насильства, в інших випадках злим жінкам також живеться не надто солодко. Судді вбачають у злих жінках, що стали жертвами зґвалтування, всі види негативних характеристик особистості, яких вони чомусь зазвичай не приписують злим чоловікам, що стали жертвами злочину. Наприклад, коли ґвалтують жінку, судді (а також присяжні й поліція) очікують побачити від неї на місці для свідків вираження горя, що зазвичай приносить ґвалтівникові тяжчий вирок. Коли ж постраждала жінка виражає гнів, судді оцінюють її негативно. Вони нездатні переключитися на іншу версію явища «стерви». Коли люди сприймають емоції в чоловіка, вони зазвичай відносять їх на рахунок його ситуації, а коли в жінки, то пов’язують їх з її особистістю. Вона — стерва, а в нього просто невдалий день.

За межами зали суду ми знаходимо закони там, де гендерні стереотипи прописують прийнятні емоції, які ми повинні відчувати й виявляти. Закони про аборти в їхній нинішній редакції вказують, які емоції доречно відчувати жінці, зокрема каяття та провину, тоді як полегшення і щастя там не згадуються. Суперечки про легалізацію гомосексуальних шлюбів у певному сенсі полягали в тому, чи має закон дозволити емоцію кохання між людьми однієї статі. Закони про всиновлення дітей підштовхують гомосексуалістів порушити питання про те, чи дорівнює любов батька материнській.

Загалом, не існує жодного наукового обґрунтування погляду на емоції чоловіків та жінок з точки зору закону. Є лише переконання, що походять від застарілого погляду на природу людини. Вибрані мною приклади подають лише невеликий зріз цього питання як з правового, так і з наукового боку. Так, я лише трохи пошкрябала поверхню стереотипів емоцій етнічних груп, що стикаються з подібними проблемами не лише в суді. Доки закон класифікує стереотипи емоцій, люди й далі ставатимуть мішенню непослідовних судових постанов.

• • •

Коли італійка Стефанія Альбертані визнала себе винною в підсаджуванні на наркотики та вбивстві її власної сестри, не кажучи вже про спалення тіла нещасної у вогні, команда її захисту пішла на сміливий крок і звинуватила в усьому її мозок.

Томографія мозку показала, що дві ділянки кори Альбертані містять менше нейронів, ніж у контрольної групи з десяти інших здорових жінок. Цими ділянками був острівець, за твердженням захисту, пов’язаний з агресією, та передня поясна звивина, нібито пов’язана зі зниженням гальмування людини. Двоє судових експертів зробили висновок про можливість «причиново-наслідкового зв’язку» між структурою її мозку і злочином. Після цього свідчення термін ув’язнення Альбертані був зменшений з пожиттєвого до двадцяти років.

Судові рішення на кшталт цього, яке у 2011 році стало в Італії медіасенсацією, потроху набувають по­пулярності в міру того, як адвокати використовують у своїй стратегії захисту відкриття неврології. Але