Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Він зараз прийде. Ти ж знаєш, який він млявий. Поглянь краще сюди! — Я простягла Локвудові книжку, розкриту на останній сторінці. — Це те, що ми шукали. Останнє зізнання Дьюлак!

Так, я вбила людину. Та чи можна назвати це злочином? Ні! Коли я постану перед Божим Судом, то оголошу, що не вбивала, а боронилась, відчайдушно рятувала свою душу! Едмунд Бікерстаф збожеволів! Він так відверто вимагав у мене життя ніби приставив ніж до горла! Його кров на моїх руках, та я невинна.

Вілберфорс помер. Ми всі бачили це: він подивився на Засіб і загинув. Знялася велика паніка Ми побігли до наших екіпажів — геть від цього проклятого місця, присягаючись зректися Бікерстафа назавжди! Та він не дозволив. Уже за годину він разом зі своїм мовчазним хлопчиськом-слугою був у мене, й вони принесли з собою Засіб. Я боялась, однак пустила їх до себе. Доктор хвилювався чи мовчатиму я про смерть Вілберфорса? Чи можна мені довіряти? Хоч як я запевняла його, він шаленів дедалі дужче. Нарешті він виголосив присуд: щоб довести свою відданість, я мушу подивитись у дзеркало! Хлопчисько вмить заскочив мені за спину й скрутив рука Бікерстаф витяг з кишені Засіб і підняв до моїх очей. Я поглянула туди лише на мить — на єдину мить, проте відчула, як руйнується мій здоровий глузд, як ціпеніють мої руки й ноги.

Так би все й скінчилось, та на столі лежав револьвер мого батька Я вивільнила руки й схопила зброю. Бікерстаф із криком вчепився в мене. Я вистрелила куля вцілила прямісінько йому в чоло. Потім я вистрелила в хлопця та він крутнувся наче вугор, і втік. Часом, нехай Бог простить мене, я шкодую за цим. Шкодую, що не вбила і його.

Я не розповідатиму, як ми здихатись і доктора і його творіння. Ми боялись, що інші повторять наші дурощі й шукатимуть знань, які не призначені для Людини. Я лише сподіваюсь, що ми знешкодили Засіб якнайнадійнішим чином, і тепер він не завдасть шкоди нікому.

Закривши брошуру, я кинула її на стіл.

— Ось, виходить, як помер Бікерстаф, — сказала я. — Мері Дьюлак застрелила його, а потім вони з друзями поховали доктора на кладовищі Кенсел-Ґрін. Ми розплутали цю загадку. Справу закрито!

Я взяла тарілку, щоб віднести її до мийки... й зненацька зупинилась, поглянувши на стіл.

Локвуд навпроти мене кивнув:

— Мері Дьюлак не зазначила, що заволодіти цим дзеркалом хотіли всі. І всіх вабило те, що в ньому можна було побачити, — хоч побачене вбивало кожного, хто туди зазирав. Колекціонери на аукціоні ладні були викласти за нього тисячі фунтів. Барнсові теж кортить отримати його. Джоплін через нього без упину переслідує нас. А Джордж... навіть він нічим не кращий за них! — Локвуд сумно посміхнувся. — До речі, Джордж із Джопліном напрочуд схожі. Навіть окуляри протирають однаково. А чи казав я тобі, що це Джоплін міг поцупити підставку під дзеркало з домовини Бікерстафа? Вони з Сондерсом були єдині, хто мав тоді доступ до каплиці. Повз таку річ Джоплін не міг... Люсі! Що це з тобою?!

Я досі дивилась на стіл — на «скатертину мислення» з усіма її написами й малюнками. Вона завжди була перед нашими очима, та я зазвичай не приглядалась до неї. А тепер випадково придивилась — і в моїх жилах по-справжньому захолола кров.

— Локвуде... — почала я.

— Що?

— Це... було тут раніше?

— Так! Цьому малюнку вже кілька місяців. Дивно, що ти помітила його тільки зараз. Скільки разів я казав Джорджеві, щоб він такого не малював, — ми ж, урешті, снідаємо за цим столом! Може, поміняти скатертину?

— Я не про малюнок! Подивись на цей напис: «Пішов до приятеля поговорити про дзеркало. Скоро повернуся. Дж.»

Ми перезирнулись.

— Це, мабуть, написано нещодавно... — пробурмотів Локвуд.

— Коли?

Він завагався:

— Не знаю.

— Поглянь! Ось ручка, якою він це писав. Лежить поряд!

— Це означає... — Локвуд заморгав. — Ні, це неможливо! Ні в якому разі!

— «Приятель»... — повторила я. — Ти ж розумієш, про кого він пише?

— Ні, він не міг!..

— Він повернувся сюди з дзеркалом. І не дочекався нас, а вирушив до Джопліна.

— Він не міг! Не міг цього зробити! — вражено повторив Локвуд. — Нізащо не повірю! Я ж казав йому!

У кімнаті щось заворушилось — тихо й глухо. Я обернулась до склянки. Вона світилась огидно-зеленим сяйвом. Обличчя привида сміялось.

— Він знає все! — вигукнула я. — Привид! Мусить знати, це ж було тут!

Я підхопилась і підскочила до склянки. Повернула важіль — і в мої вуха вдарив моторошний регіт.

— Загубили когось?— насмішкувато поцікавився привид. — Чи, може, монетку під стіл упустили?

— Розкажи нам! — крикнула я. — Що ти бачив?

— Цікаво, скільки ще ви збиралися думати?— заходився кепкувати привид. — Хвилин з двадцять, еге ж? Я сподівався кращого. Хом’яки — й ті швидше здогадалися б...

— Що тут відбулося? Куди пішов Джордж?

— Джордж, здається, вирушив шукати прикрощів на свою голову, — вишкірився череп. — Як на мене, він скоїв страшенну дурницю. Проте мене це не обходить — після того, що він зі мною виробляв...

Я відчувала, як страх переповнює моє серце, а м’язи холонуть. Кволим голосом я повторила відповідь привида. Локвуд проскочив повз мене, вхопив склянку і так грюкнув нею об стіл, що тарілки підскочили в повітря.

Обличчя в склянці крутнулось, ніс притулився до стінки:

— Агов! Обережно! Що ви робите з плазмою?!

Локвуд учепився пальцями собі у волосся:

— Скажи йому, нехай відповідає як слід! Якщо він не розповість, куди подівся Джордж, то ми...

— І що ви мені зробите? — обізвався привид. — Нічогісінько! Я вже мертвий.

Я повторила його слова, а потім стукнула пальцем по склу:

— Ми знаємо, що ти не любиш спеки! І зробимо твоє посмертне буття трохи теплішим.

— Атож, — підтакнув Локвуд. — І не в духовці, а в «Крематорії Фіттес» у Клеркенвелі!

— Ну той що? — пирхнув привид. — Ви знищите мене —