Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Вони винуватили чужинців, — каже Віола.

— Спеклів, — кажу я і до мене вертається сором.

— Вони винуватили спеклів, — піттверджує Бен. — І якось проповідництво перетворилось на рух, а рух на війну, — він хитає головою. — У тих не було шансів. Ми мали вогнепальну зброю, вони — ні, і то був кінець спеклів.

— Не всіх, — кажу я.

— Не всіх, — каже він. — Але, маю тобі сказати, вони добре навчилися ніколи не підходити до людей.

Легенький вітерець налітає на вершину горба. Коли він зупиняється, мені здається шо тільки ми троє і лишилися на всьому Новому Світі. Ми, і ще цвинтерні привиди.

— Але війною все не закінчилося, — тихо каже Віола.

— Ні, — каже Бен. — Не закінчилося, навіть наполовину.

І я знаю, шо ні. І я розумію, до чого він веде.

І я передумав. Я не хочу, аби цю історію договорили до кінця.

Але і хочу також.

Я дивлюся в очі Бена, в його Шум.

— Війна не зупинилася на спеклах, — кажу я. — Не в Прентісстауні.

Бен облизує свої губи і я відчуваю неспокій у його Шумі і голод і смуток у тому, шо він уже уявляє собі як продовженя історії.

— Війна — це потвора, — каже він, майже сам до себе. — Війна — це диявол. Вона починається, пожирає все навколо, і росте, і росте, і росте, — тепер він дивиться на мене. — І нормальні загалом люди таксамо стають потворами.

— Вони не могли витримати тишину, — каже Віола, її голос безвиразний. — Вони не могли витримати того, що жінки знали все про них, а вони не могли нічого дізнатися про жінок.

— Деякі чоловіки так думали, — каже Бен. — Не всі. Не я, не Кілліан. У Прентісстауні були хороші чоловіки.

— Але так думали достатньо чоловіків, — кажу я.

— Так, — киває він.

Ше одна пауза, і в ній таксамо правда пробує проявитися.

Нарешті. Раз і назавжди.

Віола хитає головою.

— Ви кажете?.. — питає вона. — Ви реально кажете?..

Ну і от.

От і все, шо за цим стояло.

От і то шо росло в мене в голові, відколи я пішов з болота, побачив у спалахах чоловіків по дорозі, найчіткіше в Метью Лайла, але також і в реакціях кожного хто чує слово Прентісстаун.

От і вона.

Правда.

І я цього не хочу.

Але я всеодно кажу.

— Коли вони повбивали спеклів, чоловіки Прентісстауна повбивали жінок Прентісстауна.

Віола зойкає, хоть вона і сама це була вгадала.

— Не всі чоловіки, — каже Бен. — Але багато хто. Вони прогнулися під мера Прентісса і проповідування Аарона, котрі казали, шо все приховування — зло. Вони вбили всіх жінок і чоловіків, які пробували їх захистити.

— Мою маму, — кажу я.

Бен просто киває, піттвержуючи.

Мені стає недобре в животі.

Моя мама вмерла, її вбив чоловік, якого я, певно, бачив кожен день.

Мені треба присісти на надгробок.

Мені треба подумати про шось інше, просто треба. Треба засунути шось інше в свій Шум, аби витримати.

— Хто така Джессіка? — кажу я, пригадуючи Шум Метью Лайла з Дального Кута, пригадуючи жорстокість із нього, Шум, який тепер цілком логічний, навіть попри тошо він взагалі нелогічний.

— Деякі люди розуміли, шо нас чекає, — каже Бен. — Джессіка Елізабет була нашою головою, вона бачила, звідки віє вітер.

Джессіка Елізабет, думаю я. Ньюелізабет.

— Вона організувала деяких дівчат і молоччих хлопців, підбила їх тікати через болото, — продовжує Бен. — Але вона з жінками і чоловіками, які залишилися при своєму розумі, не встигли піти, бо люди мера напали.

— І це був кінець, — кажу я, відчуваючи шо заніміваю. — Ньюелізабет став Прентісстауном.

— Твоя ма’ ніколи не думала, що таке станеться, — каже Бен, сумно усміхаючись якомусь своєму спогаду. — Вона була така повна любові, повна надії на добро в інших, — він перестає усміхатися. — І настав момент, коли було вже запізно тікати, але ти був замалий, аби кудись вислати тебе, такшо вона віддала тебе нам, попросила тримати тебе в безпеці, шо би там не було.

— А як життя в Прентісстауні тримало мене в безпеці? — піднімаю очі я.

Бен дивиться просто на мене, смуток повсюди навколо нього, його Шум такий ним обтяжений, шо мені дивно, як це він взагалі стоїть.

— Чого ви не пішли? — питаюся я.

— Бо ми теж не думали, що вони нападуть, — він потирає лице. — Ну, я не думав, бо нам треба було розвивати ферму, і я думав, що пронесе, перш ніж станеться щось насправді погане. Я думав, то все просто чутки і параноя, зокрема тошо розказували про твою ма’, я до останнього так думав, — він хмуриться. — Я помилявся. Я був дурний, — він відводить погляд. — Я добровільно осліп.

Я пригадую його слова, якими він заспокоював мене через спекла.

«Ми всі помилялися, Тодде. Всі ми».

— А тоді вже було пізно, — каже Бен. — Усе було зроблено і слово про то шо сталося в Прентісстауні розійшлось як пожежа, зайнявшись від пари чоловік, котрі змогли втекти. Усіх чоловіків із Прентісстауна оголосили злочинцями. Ми не могли піти.

Руки Віоли все ще схрещені.

— Чому ж ніхто не прийшов по вас? Чому решта Нового Світу не прийшла по вас?

— І шо вони мали зробити? — каже Бен утомлено. — Воювати у ще одній війні, але нацейраз із добре озброїними чоловіками? Замкнути нас у величезній тюрмі? Вони встановили закон, за яким можна було стратити будьякого чоловіка з Прентісстауна, якщо він переходив болото. Отак ми й жили.

— Але в них мало бути… — каже Віола, простягуючи руки в простір, — …щось. Я не знаю.

— Якшо це не в тебе на порозі відбувається, — каже Бен, — то легше подумати: «А чого я маю йти шукати пригод на свою голову?» Між нами і рештою Нового Світу було величезне болото. Мер сповістив усіх, шо Прентісстаун буде сам по собі. Ясна річ, ми були приречені на повільну смерть. Ми погодилися ніколи не виходити з міста, ми ніколи з нього не виходили, а коли виходили, він гнався за нами і власноручно вбивав.

— Хіба люди не пробували втекти? — каже Віола. — Не пробували вибратися кудись?

— Пробували, — каже Бен, вкладаючи в цю фразу всі можливі значеня, — і нерідко люди зникали.

— Але якшо ви з Кілліаном були невинні… — починаю я.

— Ми не були невинні, — твердо каже Бен, і раптом його Шум стає гірким. Він зітхає. — Не були.

— Тобто? — питаю я, піднімаючи голову. Нудота в животі ніде не дівається. — Тобто як ви не були невинні?

— Ви дозволили цьому статися, — каже Віола. — Не померли з іншими чоловіками, які захищали жінок.

— Ми не билися, — каже він, — і не загинули, — він хитає головою. — Абсолютно не невинні.

— Чого ж ви не билися? — питаю я.

— Кілліан хотів, — швидко каже Бен. — Я хочу, аби ти це знав. Він був готовий робити шо завгодно, аби їх зупинити. Був готовий віддати життя, — він знову відводить погляд. — Але я йому не дозволив.

— Чого?

— Я розумію, — шепоче Віола.

Дивлюся на неї,