Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Непомітно біля неї з'явився і Ланселот. Він теж виглядав стурбованим, хоча намагався цього не показувати. Його погляд був спрямований у далечінь, де за горизонтом виднівся храм.

Я також оглянув місцевість, що розкинулася перед нами, і почав обмірковувати подальші дії.

——— Шукайте все, що може знадобитися для лікування або виготовлення зброї, — сказав я впевненим тоном. — Також нам не завадить поповнити запаси провізії.

Їжа в грі була здебільшого умовністю, але мала свою практичну цінність. Мої пети не потребували її. Я теж міг обходитися без їжі, але з її допомогою можна було створювати пастки для певних монстрів або обмінювати її на корисні предмети в містах. У будь-якому випадку, навіть невеликий запас провізії завжди був потрібен. Навіть дивно, що та частина мене, яка до цього часу блукала тут самостійно, не подбала про такі базові речі. Що вона взагалі робила? Як можна було залишити мене з майже порожнім інвентарем? Можливо, це була настільки незначна частина мене, що вона навіть не усвідомлювала, чим має займатися?

Ці думки не давали мені спокою. Я розумів, що тепер маю бути ще обережнішим і розважливішим. Санні, мабуть, готував ще більше сюрпризів, і це тільки питання часу, коли вони з’являться. Але я не відступлю. Так було завжди. Хоч усе навколо ставало дедалі складнішим, я вже був готовий йти до кінця. Останні три роки я тільки і робив, що відчайдушно намагався потрапити сюди. Але то Санні блокував доступ (тепер я точно впевнений, що це був він), то я відволікався на Ніку. Дідько, як же мені її зараз бракує…

Чи пробачить вона мене колись? Чи зустрінемося ми ще раз на просторах світу «Outside our world»? Якби я був хоч трохи впевненішим у собі, напевно, вже давно зробив би перший крок. Іноді мені здавалося, що вона не проти. Але нові стосунки лякали мене більше, ніж усі пастки, які міг підготувати Санні. Краще вже сховатися в своїй самотній клітці й поступово віддалятися від реальності. До того ж, вона не може мене кохати. Я впевнений в цьому. Її ставлення до мене — це, мабуть, лише жалість або загострене почуття обов'язку. Ми ж майже були родичами...

Хоча оглядаючись зараз на минуле, я усвідомлюю, що насправді ніколи не кохав її сестру. Вона тримала мене на дофаміновій залежності, постійно кидаючи крихти уваги, яких я був змушений чекати. Можливо, саме тому я так важко пережив її смерть? Усвідомлення, що її більше немає, принесло якесь дивне відчуття, наче разом із нею щось померло і в мені. Хоча, може, це все ж було коханням? Моїм першим справжнім коханням?

Якби я послухав Максима і хоча б один раз пішов до психотерапевта, усе могло б бути інакше. Можливо, він допоміг би мені розібратися у всьому, бо сам я вже давно не розумію ні себе, ні того, що відбувається навколо. Це лякає найбільше. Жити в світі, який не розумієш, — нестерпно. А жити, не розуміючи себе, ще гірше. І звідси, мабуть, виникає час від часу ненависть до себе. Вона приходить хвилями, і я нічого не можу з цим зробити.

Проте саме зараз я був, на диво, спокійним. Можливо, тому, що нарешті перебував там, де й повинен був бути завжди. Може, я від самого початку мав народитися тут?

Віддавши наказ своїм петам шукати ресурси, я вирішив перевірити стан зброї. Самопал був у повному порядку. Завжди заряджений, як це зазвичай буває в RPG-іграх. Ніж залишався гострим, але два маленькі пістолети викликали сумніви. На одному почав западати курок, а на іншому — було дещо зігнуте дуло. Це означало лише одне — я мав знайти майстра з ремонту.

І я вирушив на його пошуки. Шлях виявився довгим — цілий день через велику пустку, оминаючи гори, до міста під назвою Falldell. Прибувши туди, я без зволікань направився до місцевого Коваля, показавши йому свої пістолети. Він оглянув їх і сказав, що такий вид зброї не є його спеціальністю. Але, як це часто буває в іграх, він пообіцяв допомогти мені, якщо я навідаюсь до місцевого аптекаря і поцікавлюсь, як у нього справи.

Аптекар зрадів, коли почув, що Коваль все ще пам'ятає про нього. Виявилось, що вони старі друзі, але з якоїсь причини не спілкувалися вже багато років. Класична логіка таких ігор — двоє живуть в одному невеликому містечку, де всього три-чотири вулиці, але з якоїсь причини не спілкуються.

——— То мені сказати, що у вас усе гаразд? — нетерпляче запитав я, сподіваючись якнайшвидше закінчити це завдання.

——— Та ні, не все так просто, — сумно відповів аптекар. — Моя донька зникла в горах. Вона мала повернутися ще п'ять днів тому. Може, ти допоможеш мені її знайти?

——— Звісно, — втомлено зітхнув я, понизивши плечі. — Прийняти квест, — додав за звичкою, наче це було неминуче.

Так я вирушив у гори. Складно було уявити, щоб у реальному житті ніхто не почав шукати зниклу дитину за такий довгий час, особливо в таких небезпечних умовах. Але це гра, і тут подібні ситуації — звична справа. Ніяких рятувальних загонів чи поліції, лише ти й твоє завдання. Хоч я й розумів, що це може обернутися серйозним випробуванням, іншого вибору просто не було.

Вже сутеніло. Темрява вже поступово опускалась на землю, коли я помітив, як щось швидко промайнуло над головою. Спершу здалося, що це просто птах, але приглянувшись, я зрозумів, що це була стара жінка на мітлі. "Чорт, відьма!" — подумки вилаявся я, машинально прискорюючи кроки, сподіваючись, що вона мене не помітить.

Але, на моє нещастя, відьма мене таки помітила. Вона різко знизилася і приземлилася прямо переді мною. Її обличчя було вкрито зморшками, а очі блищали хитрістю, наче вона давно чекала на когось на кшталт мене.

——— А що ти тут робиш, юначе? — промовила вона низьким, протяжним голосом, почавши ходити навколо мене колами і уважно роздивляючись мене з усіх боків, як хижак, що шукає слабке місце у своїй жертві.

——— У аптекаря донька зникла, — коротко відповів я, намагаючись не показувати страху. — Він попросив мене знайти її.

——— Донька? — перепитала вона, зупиняючись і вдивляючись мені прямо в очі. — Маленька дівчинка з білявим волоссям?