Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Берлінґейм не схотів далі вести розмову в цьому напрямку і перепросив Ебенезера за свою різкість. Однак ще впродовж декількох годин він, подібно до поета, неабияк збентежений, перебував у поганому гуморі, і лише незадовго до прибуття у Плімут їм вдалося нарешті відновити свій настрій, і на прохання Ебенезера Берлінґейм поновив оповідь про свої пригоди, яку він обірвав на тому, що знайшов уривки записок.

Берлінґеймова оповідка завершується; подорожні прибувають до Плімута

— Та частина «Особистого діяріуша», яку ти прочитав, — сказав Берлінґейм, — не тільки не погамувала той запал, із яким я удавався до своїх пошуків, а ще більше, як ти можеш собі уявити, розпалила його, бо хоч там і повідомлялось, що Такий собі Генрі Берлінґейм дійсно існував, але нічого не говорилося про те, чи мав він потомство і чи серед його дітей був мій отець. Але була одна підстава для надій і роздумів: а саме те, що того ж таки літа капітан Джон Сміт подався досліджувати Чесапіцьку затоку, у якій сливе через пів століття і знайшли мене в човні на плаву. Але в жодному місці у своїй «Історії» він не згадує про Берлінґейма, і цей бідолаха не значився в жодних списках експедиції. Я передивився всі старовинні документи колонії і пройшов уздовж і впоперек увесь Джеймстаун, розпитуючи про нього, але нічого більш довідатися так і не спромігся. Я зважився запитати самого Ніколсона, чи відомо йому що-небудь про інші записи, які велись у Домініоні. І він відповів, що провів там так мало часу, що ледве встиг розвідати, де в них там була вбиральня, але додав, що в провінціях існує величезний брак паперу, і це доволі звична справа, коли урядові чиновники перебирають старі записи, шукаючи аркуші паперу, списані лише recto[43], щоб використати verso[44] задля власних потреб. Сам він, як чоловік, відданий справі просвітництва, особисто засуджував подібну практику, але завважив, що запобігти тому немає жодного способу, допоки в провінціях не зведуть власні папірні.

Здавалося доволі вірогідним, що і мій «Діяріуш» спіткала така ж сама доля, оскільки нотатки були зроблені на доброму англійському папері й автор використав лише recto. Я вже втратив надію знайти коли-небудь решту і восени 1690 року разом з капітаном Гіллом вирушив до Лондона. Нашим наміром було оскаржити в суді звинувачення в підбурних речах, які були висунуті проти нього, і, якщо це буде можливо, завдати нищівного удару самому Куду та його поплічникам. Це була слушна мить, адже і сам Куд, і Кенелм Чезелдін, його спікер, також відплили до Лондона, і його дружки-бандити не змогли б їх захистити. Я влаштував усе таким чином, що в Лондоні тоді ж таки з'явилася ціла низка його ворогів, і я гадав, що, коли ми подамо проти нього цілу купу письмових, даних під присягою свідчень, це або призведе до його кінця, або ж принаймні затримає його на певний час, поки ми не складемо план, як діяти далі. Задля цього, перш ніж ми відплили, я здійснив таємну подорож до Меріленду, маючи на меті прослизнути до Сент-Мері-Сіті й викрасти протоколи засідань судів, вчинених Кудом, або ж, давши доброго хабаря, викупити їх, бо ж чіткіших доказів його злочинної діяльності, ніж ці записи, годі було й шукати. Одначе цей чоловік, як то часто бувало, відчув, що таке може статися: я взнав, що вони з Чезелдіном прихопили ці записи із собою.

У будь-якому разі, ми пустили в рух весь цей наш задум. Щойно ми в листопаді пристали до берега в лондонському доці, як Комітет з торгівлі та плантацій надіслав Куду оповістку, щоб той постав перед ним і відповів на звинувачення лорда Балтимора, висунуті проти нього цим превелебним паном. Тоді ж полковник Генрі Корсі з округу Кент подав проти Куда та Чезелдіна позов так само, як це вчинив і Джон Ліллінґстоун, священник парафії святого Павла в окрузі Телбот, і ще з десяток інших осіб, усі відомі протестанти — бо ж головною лінією захисту Куда було те, що його ребелія спрямовувалася проти варварів-папістів. Нарешті Гілл подав свій позов, і навіть наш друг капітан Берфорд з «Абрагама і Френсіса», який допоміг нам втекти до Ніколсона і чий корабель ці пройдисвіти згодом перехопили, також засвідчив у Плімуті, що Куд у його присутності ганьбив лорда Балтимора і клявся витратити кошти, привласнені з доходів Провінції.

Певний час нам здавалося, що, довівши його вину, ми нарешті таки його укоськали, але він до біса вигадливий, цей чортяка, і мав собі бездоганну заслону од наших нападів. Роком раніше, саме напередодні бунту, одного чоловіка на ім'я Джон Пейн, який був королівським митником і збирав податі на річці Патаксент, застрелили на борту чи десь біля прогулянкового шлюпа, що належав майору Ніколасу Суалу, і Куд спартолив облудне звинувачення в навмисному вбивстві проти Суала та ще чотирьох чоловіків, що були в той час на шлюпі. Нік Суал до бунту був віцегубернатором Меріленду, але, що важливіше, він є небожем Чарлза Калверта, сином самої леді Балтимор. Ребелізанти тримали його в заручниках у Сент-Мері й у будь-який час могли віддати під суд, у якому головував приятель Куда — Неємія Блекістоун, який уже напевне його повісив би. Тож руки наші були зв'язані, і наш таємний задум зазнав поразки тим паче, що ми не мали протоколів, які могли б пред'явити суду. У грудні члени Комітету виправдали капітана Гілла, а також полковника Генрі Дарнелла, представника лорда Балтимора, якому ставили на карб те, що він вів зрадницькі розмови та підбурював індіян племені чоптіко вирізати протестантів на східному узбережжі, однак Куду вони нічого не змогли заподіяти, або ж, за велінням лорда Балтимора, радше не схотіли.

Я не бачив жодної користі в тому, щоб і надалі залишатися з капітаном Гіллом, бо ж він нині міг вільно повернутися до Северну, а я втратив смак до політики. Але цікавість, яку я тепер відчував до особистості Джона Куда, майже цілковито затьмарила мій інтерес до попередніх пошуків, які, здавалося, зайшли у глухий кут. Мене захопили