Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

драми, бо ж гоноровий чоловік завжди викликає наше захоплення; ми живемо, так би мовити, його тріумфами та через нього дістаємо очищення і вчимося внаслідок його падіння. Коли ми, засуджуючи Сатану, нагромаджуємо гори лихослів'я, хіба ж це не самих себе ми лаємо за те, що потаймиру захоплюємося його Небесним бунтом?

— Ці міркування здаються розсудливими, — сказав Берлінґейм. — Отже, з цього, чи ж не так, випливає, що коли ти на повен голос заявляєш, що відчуваєш відразу до цього капітана, то таким побитом ти лише ганиш себе, або ж ту частину себе, яка зичить йому успіху?

— Це поза всяким сумнівом так, — погодився Ебенезер, — за умови якщо критик із числа тих, що вже пали. Що ж стосується мене, то це все одно, якби діва стала вітати свого ґвалтівника, а лорд Балтимор став би тягнути руку за Джона Куда.

— Я так гадаю, що і те, і те не є неймовірним, але менше з тим. Я тепер скажу, що твоє власне падіння, щойно воно настане, неодмінно має бути славетним, оскільки ти зарівно і невинний, і гоноровий.

— І в чому ж то полягає мій гонор? — запитав Ебенезер, вочевидь, збитий з плигу тим зауваженням свого друга.

— Саме у твоїй невинності, яку ти підносиш над простий факт, зробивши з того якусь особливу чесноту. Присяй-бо, ти ставишся до неї з християнським благоговінням.

— Християнським у певному сенсі, — відповів Ебенезер, — хоча твої християни, за винятком святого Павла, виказували мало шанобливості до цноти у чоловіків. Вона цінується як символ — ні… як подвійний символ, що відсилає нас водночас до Єви й до Марії. У цьому й полягає її відмінність від головних чеснот, які, опріч самих себе, більш ні до чого не мають жодного стосунку: перелюб — то є смертний гріх, заборонений Божими заповідями, а от злягання, я гадаю, ні.

— Тоді незайманість є чеснотою побічною або допоміжною, чи не так, і вона варта меншого захоплення, ніж вірність? Я думаю, що й Мор не зміг би заперечити сього.

— Але ж пригадай, — наполягав далі Ебенезер, — я сказав, що поділяю це християнське почуття лише в певному сенсі. Я так міркую, що всі людські чесноти можна поділити на два види…

— Так, так, ми це вивчали в школі, — сказав Берлінґейм, який, здавалося, був уже готовий покласти край цій бесіді. — Ті, що є знаряддям, якщо вони ведуть нас до певної мети, і ті, що є кінцевими, сиріч ті, які ми любимо задля них самих. То все схоластичний жаргон.

— Ні, — сказав Ебенезер, — це не те, що я мав на мислі; ті терміни мало значать, я так вважаю, для християнина, який, з одного боку, уповає на те, що завдяки своїм чеснотам він здобуде собі Рай, а з другого, клянеться, що чеснота є сама собі винагорода. Я мав на мислі те, що певні чесноти є, я б сказав, за браком слушних слів, очевидними, а деякі є знаменними. До перших належать правдивість у словах і порядність у вчинках, вірність, шанування отця і матері, милосердя і тому подібне; другий різновид складається, скажімо, з таких речей, як вживання риби по п'ятницях, дотримування священного дня відпочинку і збереження цноти до шлюбу або аж до гробової дошки, як уже там доведеться; самі собою вони нічого не варті, подібно до тих штрихів і закарлючок, що ми звемо письмом, — їхнє значення полягає в тому, що вони собою символізують. Отже, тепер, перші, незалежно від того, чи вони були задумані для цього, чи ні, є питаннями суспільної поведінки, і відтак стосуються розсудливих людей — зарівно і вірян, й ідоловірців. Натомість другі мало стосуються розсудливості, бувши лише символами, і різняться від однієї віри до іншої. Перші пов'язані з повсякденним життям, другі — з релігійним. Перші є нашими провідниками по життю, другі є обрядовими формами; перші — практичні, другі — таємничі або поетичні…

— Я вхопив суть, — сказав Берлінґейм.

— Ну, що ж, тоді з цього випливає, що чесноти цього другого виду є певною мірою чистішими, і з цього погляду вони в жодному разі не є нижчими, а якраз навпаки.

— Еге, я бачу, ти маєш схильність до схоластики, — з відразою сказав Берлінґейм. — Я не вбачаю в них жодної чистоти, хіба що коли вивільнити їх від шкаралупи зовнішнього змісту, то те, що там залишиться, буде беззмістовним.

— Як завволиш, Генрі — я не мав наміру вступати з тобою в суперечку щодо християнства, а боронив лише свою незайманість, яка, навіть якщо їй і бракує змісту, саме тому і є для мене самою сутністю, а не нісенітницею. Це всього лише знак, як у християн, я це визнаю, однак він вказує не на Едем чи Вифлеєм, а на мою душу, і я її ціную не як чесноту, а як річ, що служить умовною ознакою самого мене, і коли я називаю себе діваком і поетом, то пихи в тому не більше, аніж сказати, що я чоловік та англієць. І, прошу тебе, годі вже докоряти мені цим і давай-но скінчимо цю дискусію, яка тобі не дуже до вподоби.

— А втім, — вирік Берлінґейм, — твоє падіння буде варте того, щоб подивитися на нього, коли ти спіткнешся.

— Я не маю жодного наміру падати.

Берлінґейм знизав плечима.

— А хіба ж збирається падати той, хто дереться вгору? Але у твоєму випадку це ще ймовірніше, адже ти мандруєш неначе вві сні — твій приятель Макевой щодо цього був далеко не дурнем, хоча й повівся доволі жорстоко. Але, либонь, твоє падіння відкриє тобі очі.

— Я гадав, що ти до мене поставишся більш зичливо, Генрі, але в цьому питанні, я так бачу, ти поводишся так само безцеремонно, як і колись у Лондоні, коли я разом з Анною вирішив повернутися до Сент-Джайлза. Чи ж ти забув той день у Кембриджі й той стан, у якому мене застав? Чи ж ти забув ту неміч, про яку я тобі розповідав лише вчора, що напала на мене у винарні? Гадаєш, я б не зрадів, — дедалі збуджуючись, вів він далі, — і справді бути тим, хто дереться вгору і хто, спіткнувшись, викличе в оточення страх і спочуття? Але я не лізу вгору, а всього-на-всього йду собі по дорозі, і, якщо