Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

class="p">Але Джессі мусила подивитись, і тут нічого не вдієш. Ніби голову повертають якісь міцні невидимі руки, поки навколо носиться вітер, грюкають задні двері, ляскає віконниця, а собака знову спіраллю запускає в чорне жовтневе небо своє безутішне виття, що морозом проймає аж до кісток. Голова оберталася, доки Джессі не зазирнула в кабінет свого мертвого чоловіка, і так, безперечно, ось вона, висока постать стоїть поруч із Джералдовим імзівським кріслом[72] перед розсувними скляними дверима. Вузьке біле обличчя висить у темряві, наче видовжений череп. Між ногами примостилася квадратна тінь чемодана з сувенірами.

Джессі хапнула повітря, щоб ним закричати, але з рота долинув звук, що скидався на чайник зі зламаним свистком.

— Хахххх-аааххххххх.

Лише це — і більш нічого.

Десь у тому іншому світі їй по ногах потекла гаряча сеча, вона обпісялася в другий підряд рекордний день. У тому іншому світі дув вітер, від чого будинок здригався своїми кістками. Блакитна ялина знову цюкнула гілкою об західну стіну. Джералдів кабінет виглядав наче лагуна, де танцювали тіні, і знову було важко описати, що вона бачить… і чи бачить щось взагалі.

Собака знову гостро й налякано завив, і Джессі подумала: «Ой, та все ти чудово бачиш. Може, не так добре, як той собака чує нюхом, але бачиш».

Ніби для того, щоб усунути будь-які залишкові сумніви, які в неї ще могли бути на цю тему, гість вистромив голову вперед, ніби пародіюючи допитливість, і в Джессі з’явилася милосердно коротка можливість чітко його роздивитись. Обличчя належало якійсь іншопланетній істоті, що намагається імітувати людські риси, хоч і без особливого успіху. Як мінімум воно було надто вузьке — вужче, ніж будь-яке обличчя, що Джессі бачила за все життя. Ніс був не грубшим за ніж для масла. Високе чоло випиналося, наче гротескна бульба садової рослини. Очі створіння — просто чорні кола під тонкими перевернутими літерами V брів, губи кольору печінки ніби одночасно дулися й плавилися.

«Ні, вони не плавляться, — подумала Джессі з ясною й точною свідомістю, що іноді, наче розпечена вольфрамова нитка в лампочці, криється всередині сфери абсолютного жаху. — Не плавляться, а усміхаються. Воно намагається мені всміхнутися».

Тоді воно нахилилося, щоб узяти свій чемодан, і, на щастя, вузьке неоднорідне обличчя зникло з виду. Джессі подалася на крок назад, знову спробувала закричати, проте видала тільки ще один невиразний безживний шепіт. Вітер, що стогнав навколо звисів, і той був гучніший.

Гість випрямився, однією рукою тримаючи чемодан, другою його розстібаючи. Джессі усвідомила дві речі — не тому що хотіла, а тому що здатність розуму вибирати, що відчувати, було повністю знищено. Перша була пов’язана з запахом, який вона відзначила ще раніше. То був запах ні часнику, ні цибулі, ні поту, ні бруду. То була гнила плоть. Друга стосувалася рук створіння. Тепер, коли вона стояла ближче й мала можливість краще роздивитися (хоч воліла б, щоб було навпаки, але ні), кінцівки вразили її ще переконливіше — химерні видовжені штуки, що звивалися в рухомих вітром тінях, наче мацаки. Вони демонстрували їй чемодан, ніби очікуючи схвалення, а тепер Джессі побачила, що то не чемодан мандрівного комівояжера, а плетена коробка, схожа на завеликий кошик для риболовлі.

«Я вже якось бачила такий кошик, — подумала вона. — Не знаю, чи в якомусь старому серіалі, чи в житті, але бачила. Коли ще маленькою зовсім була. Його дістали з довгої чорної машини з дверима ззаду».

Усередині раптом заговорив м’який і зловісний НЛО-голос: «Колись давно, Джессі, коли президент Кеннеді був живий, усі дівчатка були Періжечками, а поліетиленові мішки для тіл ще не винайшли, — скажімо так, ще в Час Затемнення, — такі кошики були поширені. Вони бували всіх можливих розмірів, від “Екстравеликого для чоловіків” до “Шестимісячного викидня”. Твій дружок тримає свої сувеніри в старому трунарському кошику для мерців, Джессі».

Усвідомивши це, Джессі також усвідомила ще дещо. Якщо подумати, це цілком очевидно. Її гість так страшно смердить, тому що мертвий. Ця почвара в Джералдовому кабінеті — не її батько, але все одно це ходячий труп.

«Ні… ні, це неможливо…»

Але так і є. Менш ніж три години тому вона відчу­вала такий же запах з боку Джералда. Відчувала, як він доноситься зсередини Джералда, побулькуючи в його плоті, наче екзотична болячка, що її можуть підхоплювати лише мертві.

Тепер гість розкрив кошик і простягав його їй, і знову Джессі побачила проблиски золота й сіяння діамантів поміж купочок кісток. Знову побачила, як рука цибатого мерця полізла всередину й почала перемішувати вміст плетеного кошика для тіл — кошика, у якому колись, мабуть, лежали трупики новонароджених або дуже малих дітей. Знову вона почула похмуре клацання й шерхіт кісток, наче хтось грає на забитих пилюкою кастаньєтах.

Джессі загіпнотизовано прикипіла поглядом до дійства, мало не в трансі від жаху. Помалу рухався здоровий глузд. Вона відчувала, як він покидає її, майже чула, і не було зо­в­сім нічого на білому Божому світі, що вона могла б учинити.

«Ні, є! Ти можеш бігти! Біжи, біжи негайно!»

То Періжечок, і вона просто верещить… але, крім того, вона десь далеко, загублена в глибокому проваллі в голові Джессі. Там незчисленно проваль, наскільки Джессі відкрила для себе, і багато темних кручених каньйонів і печер, де ніколи не світить сонце, — місць, де затемнення ніколи й не закінчувалося, можна сказати. Цікаво. Цікаво дізнатися, що людський розум — лише цвинтар, побудований над чорною порожнечею, дном якої повзають жасні рептилії. Цікаво.

Надворі знову завив собака, і Джессі зрештою віднайшла свій голос. Вона завила разом із твариною, собачим голосом, майже зовсім позбавленим здорового глузду. Уявила, як видає такі звуки в дурці. До кінця життя. Зрозуміла, що уявити собі таке — дуже легко.

«Ні, Джессі! Тримайся! Тримайся за розум і біжи! Біжи!»

Гість усміхався їй, відкопилюючи губи від ясен, знову демонструючи проблиски золота ззаду в роті, проблиски, що нагадували їй Джералда. Золоті зуби.

У створіння золоті зуби, і це означає, що воно…

«Що воно справжнє, але ми вже з цим наче погодилися, правда ж? Єдине запитання — це що ж робити далі? Є ідеї, Джессі? Якщо так, краще викочуй їх, бо часу стало просто жахливо мало».

Потороча ступила вперед, так і не опускаючи кошика, ніби очікувала, що Джессі належно оцінить вміст. Джессі побачила на створінні намисто — якесь дивне намисто. Потужний неприємний запах сильнішав. Так само як і безпомилкове відчуття недоброзичливості. Джессі спробувала зробити компенсаційний крок назад відповідно до кроку вперед, який зробив гість, і зрозуміла, що не може поворухнути ногою. Ніби її приклеїло до підлоги.

«Дівулю, воно тебе зараз уб’є, — сказала Рут, і Джессі зрозуміла, що це правда. — І ти йому просто дозволиш? — у голосі Рут не було ні гніву, ні сарказму, лише цікавість. — Після всього, що з тобою було, ти справді просто дозволиш це?»

Собака вив. Рука перемішувала. Кістки шепотіли. Діаманти й рубіни миготіли тьмяними нічними жаринами.

Заледве усвідомлюючи, що вона робить, не кажучи вже про те, чому робить, Джессі вхопилася за власні персні, на середньому й підмізинному пальцях лівої руки,