Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Осідлавши одного з останніх заводних коней, пан Заглоба обернувся до табору Богуна менше ніж за годину. І повернувся не один. Разом з ним прискакав молодий, кругловидий хлопець років двадцяти. Одягнений досить багато, але будь-як. Відразу було зрозуміло, що весь одяг йому дістався з нагоди, як військовий трофей. А характерні плями, хоч і старанно запрані, недвозначно вказували на незавидну долю попередніх господарів.

— Добрий день, панове.

— І тобі не хворіти, — запросив жестом приєднатися. — Чи є що сказати про долю панни Курцевич?

— Так. Я знаю, де Богун її ховає.

— І?

— Тільки не визволити її нам. Місце там таке… Моторошне.

— Мабуть, не страшніше за напад башибузуків, — відмахнувся Ян Шпичковський. — А всі присутні тут не раз у бою побували. Тож подивимося. Втім, пане, якщо сам не хочеш ризикувати — неволити не станемо. Проведи до місця. Або поясни, як туди дістатися. До речі, далеко звідси?

— Я не боягуз… — підняв підборіддя хлопець. — І хоч бідний, але шляхтич. А місце там справді моторошне. Бо вартує панночку справжня відьма. І не одна. Точно не знаю — усередині печери не був, але щонайменше один перевертень у неї на службі є.

— Перевертень? — пожвавішав Підкуйп’ята. — А чи правда, що вони триголові бувають?

— Дурниці… Триголові змії, — впевнено відповів хлопець. — А перевертні, як і всі істоти, з однією головою. Зате вовчою.

— Шкода… — зітхнув литвин і втратив інтерес до розмови.

— Розберемося. То далеко звідси?

— Ні, до вечора дістанемося… але, я б не радив уночі туди потикатися… це найгірший час. Створіння пітьми якраз набирають сили. Тим більше, повня зараз.

Угу. А нічого так квест вимальовується. З нечистю мені ще битися не доводилося.

— У заповідних та дрімучих страшних Муромських лісах

Всяка нечисть бродить купою та на проїжджих сіє страх.

Виє дико, що покійники.

А якщо є солов'ї — то розбійники.

Страшно, аж жах…

— Гарно. Не чув раніше, — оцінив творчість Висоцького у моєму перекладі литвин. — Добрий менестрель написав. Такому й золотий би кинути в шапку не поскупився.

— Я тебе благаю, пане Лонгінусе, — не стерпів, щоб не підчепити приятеля Заглоба. — Який золотий? Звідки він у тебе? Ти ж навіть за мене в шинку заплатити не міг. Якби не пан Міхал...

— Гидко слухати… — відмахнувся той. — У пана Яна язик, що стара бритва. Голитися не можна, а порізатись — запросто.

— Добре сказав, — зареготав Шпичковський. — Варто запам’ятати. Вверну комусь при нагоді.

— Гаразд, годі зуби скалити… право слово, як діти малі. А ти, Редзяне, припини нас залякувати. Не такий страшний чорт, як його малюнок. Ми самі ще ті марципани. Подивимося — побачимо, хто кого більше злякається. Берешся чи ні — показати відьмину печеру?

— Покажу, пане отамане! — вдарив той шапкою об землю. — Щоби мені з цього місця не зійти.

Персонаж Редзян бажає приєднатися до вашого загону. Прийняти? Так/Ні?

— Добре. Тоді нема чого засиджуватися. Не квочки, курчата з яєць не вилупляться. По конях.

Помилився Редзян. Скакали трохи більше двох годин на південь, поки на горизонті показалася темна пляма, спершу більше схожа на грозову хмару, але при наближенні виявилася густим, здичавілим лісом. Узлісся, що манило легкими і світлими пагонами ліщини, вже через десяток кроків виявилося так густо прошите колючим чагарником — переважно терном і шипшиною, що якщо не знати стежки — у глиб краще навіть не потикатися. Принаймні верхи.

На щастя, слуга Скшетуського знав, куди їхати, і ми — вервицею, майже тримаючись за хвіст коня, що йшов попереду, заглибилися в хащі.

Нічого особливого. Якщо не вважати неймовірного навіть для дикого лісу сплетіння молодих дерев і віковічних стовбурів, — таких старих, що давно б упали, якби не нова поросль, що утримувала їх сторчма. Та й то, місцями товсте, вузлувате коріння випирало з ґрунту, утворюючи де непрохідні завали, а де — справжні арки, переплетені хмелем і плющем. Враження, ніби не лісом їдеш, а пробираєшся під ґратчастим навісом просторої альтанки, яку садівник завалив нарубаними гілками та хмизом, попередньо обплутавши шматками мотузок і канатів. Залишивши собі лише вузький, звивистий прохід.

По боках навіть дивитися не мало сенсу. І не тому, що сутеніло в лісі швидше, а через підлісок, такий густий, що куди не глянь, скрізь гойдалося і шелестіло листя. Жодна маскувальна сітка не приховала б від спостерігача краще. А якщо припустити, що за будь-яким деревом, або на ньому міг ховатися ворог, озброєний луком чи мушкетом, мимоволі хотілося зіщулитися і пошкодувати, що не маю щита, який міг би, на кшталт татар, закинути за спину і хоч якось убезпечити себе від пострілу в плечі.

— Стійте! Ми майже на місці! — нервовим шепотом, що пролунав у лісовій тиші, мов крик, промовив Редзян, котрий їхав попереду ланцюжка. — Вже близько.

— Та щоб тобі… — вилаявся пан Шпичковський. — Завів до біса на паски. Не видно нічого. Хоч око виколи. І що тепер? Ось так стирчати стовпом, уткнувшись носом кобилі в зад?