Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Влас

Ми впоралися.

Це було важко, але ми закінчили з презентацією за ці довбані два дні. Я чесно думав, що це неможливо, але колектив проявив неабияку злагодженість, пожертвувавши своїми вихідними задля успіху компанії. Коротше, якщо ми не переможемо, то хоча б виступимо гідно. Тим більше після тієї історії з Сіворським та його нахабною пропозицією, я навіть зрадію програшу.  Хоч назавжди забудемо про цього олігарха.  

Ніка.

Я планував для нас на ці вихідні невелику поїздку в одну круту базу відпочинку за містом, але ж і тут втрутився довбаний Сіворський зі своїми примхами, тож довелося все скасовувати.

Можливо, після сьогоднішньої презентації взагалі на все плюнути і полетіти десь на моря? Думаю, Ніка точно не буде проти.

– Я готова, – раптом промовляє вона в мене за спиною.

Повертаюся і просто не можу промовити ні слова. Вона дуже гарна. Одягнена в білий класичний костюм, що підкреслює її тонку фігуру. Ідеальний макіяж, ідеальна зачіска… Ідеальна вона.

Ковзаю поглядом по кожному її сантиметру, намагаючись запам’ятати цю мить на все життя, немов в мене більше не буде змоги ось так просто стояти і милуватися нею.

– Чому ти так дивишся?

– Ти дуже гарна, – промовив і підійшов до неї ближче. – Хотів би сказати, що мені шкода показувати таку красу іншим, але тут подумав… Нехай дивляться і заздрять.

– Божевільний, – відповідає вона з посмішкою, обіймаючи мене руками за шию.

– Поїдемо у відпустку? – питаю, зариваючись обличчям у її волосся і насолоджуючись неповторним квітковим ароматом. – От прямо завтра. Візьмемо якусь гарячу путівку або щось інше вигадаємо.

– Це буде дивно, не думаєш? Якщо ми обоє зникнемо...

– Наплювати. Набридло це все. Хочу мати змогу підійти до тебе під час робочого дня і отримати свою дозу поцілунків, а, можливо, чого й більшого.

– Ти мене дивуєш, Власе, – сказала, пригортаючись до мене сильніше, а потім раптом прошепотіла: – Мені так не хочеться туди їхати. Відчуваю, що трапиться, щось погане.

– Не думай про це. Все буде добре, навіть якщо ми не виграємо. Не захоче Сіворський, то я сам побудую цей готель. Твоя ідея має втілитися в життя.

– Ти серйозно? – відстороняється і дивиться на мене своїми неймовірними очима.

– Абсолютно.

Я дійсно вирішив, що зроблю це. Не так давно почав ловити себе на думці, що однієї архітектури мені вже мало. Хочу ще щось. Щоб тільки своє. Точніше... Не своє, а моє та Ніки. Наше.

– Поговоримо про це потім, а зараз – нам вже час, – відповіла, ховаючи погляд.

Не вірить? Нехай-нехай. Ми ще повернемося до цієї теми. Трохи пізніше.

***

Через сорок хвилин ми вже заходимо в будівлю генерального офісу Сіворського, який виглядає ще пафосніше, ніж той, що ми бачили у Вінниці.

Комплекс якийсь у цього бізнесмена чи що?

– Мій костюм на фоні цієї плитки вже здається не білим, а якимось брудним, – промовила мені на вухо Ніка.

– Я сам собі здаюся брудним серед цієї розкоші, – відповів і побачив, що після мого не дуже смішного жарту вона все ж посміхнулася і розслабилася.

І ось ми зайшли в ліфт, що мав доставити нас на останній поверх, коли в останню секунду у нього застрибнув хтось ще.

– Хух, ледь встиг, – промовив цей “хтось” підозріло знайомим голосом.

– Сашо? – раптом сказала Ніка.

Алекс? Твою ж матір, як з нами в ліфті міг опинитися колишній чоловік моєї дівчини? Якого біса він взагалі робить в офісі Сіворського?

– Ніко? А ти тут звідки? – шоковано перепитав, дивлячись на неї, мов на божество. – Іди сюди, – і стиснув її в своїх обіймах.

Ніка не відповіла на обійми, але мені все одно було неприємно на це дивитися. 

– Кхм-кхм, – намагався привернути їх увагу.

– Сашо, відпусти мене, – промовила Ніка, злякано дивлячись на мене.

– Ой, вибач, – з посмішкою відповів їй. – Просто я так давно намагаюсь знайти в собі сили і подзвонити тобі, а тут – такий подарунок долі.

– Сашо, ми не одні.

Цей шмаркач різко повертається в мою сторону і з його обличчя миттєво сходить привітна посмішка.

– Властислав Романович? – випльовує моє ім’я. – Оце так зустріч.

– І тобі доброго дня, Алексе, – холодно відповідаю. – Повір, я теж не очікував тебе тут побачити.

Після цього в ліфті повисла напружена тиша. Ми з Алексом не зводили один з одного злого погляду, а Ніка просто стояла в стороні і кусала свої спокусливі губи. 

Так, я встиг це помітити боковим зором.

І ось ми нарешті дістались потрібного поверху. Алекс перший розірвав зоровий контакт, повертаючись до Ніки, а потім спитав в неї:

– Можна тебе на хвилину? 

– Я… – ніяково подивилася на мене, але я не збирався полегшувати їй завдання. Нехай сама вирішує, з ким їй залишатися. – Давай пізніше.