Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

– Звісно!

– От тобі й відповідь. Все, біжи, а то твоя подруга зараз там зморитися від цікавості.

Цього разу я вже сама подарувала йому поцілунок на прощання і поспішила наздогнати подругу.

– Серйозно??!! – нервовим шепотом звернулася до мене Соля, коли я опинилася поруч. – Ти і Гордич?!! А як же “скоріше пекло замерзне”?

– Іноді все йде не зовсім по плану, – відповіла їй з посмішкою. – Я ще сама досі не можу до кінця повірити.

– Мдаа… А я ж казала, що цього разу у вас вийде поладнати. Правда, я думала, що результат буде дещо іншим, але так навіть краще. Слухай, а ти питала, чого він так до тебе ставився в універі? Він якось пояснив це все?

– Ні, ми не говоримо про минуле, – відповіла, нервово стискаючи пальці на руках. – Поки так легше, а далі – буде видно.

– Ніко, вам потрібно поговорити, інакше недомовки можуть потім стати між вами, – занепокоєно промовила.

– Та знаю я, Солю. Просто… Нам так добре зараз, і я… Не впевнена, що так і залишиться, коли ми поговоримо про все.

– Отже, ти боїшся?

– Можна й так сказати.

– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Ех, Солю… Я й сама на це сподіваюся.

Друга половина дня пройшла у швидкому темпі. Як і останні п'ять тижнів, вся увага була на проєкт для Сіворського. Ми вже були близькі до фінішу і готували презентацію. Звісно, роботи ще багато, але, порівняно з тим, що ми вже зробили – то все дрібниці, на які у нас ще достатньо часу. 

Збираючи свої речі, я написала Власу повідомлення, що вже вільна, але от відповіді від нього ніяк не могла дочекатися. Через п'ятнадцять хвилин я зрозуміла, чому Влас досі кожного ранку перевіряє на мені наявність годинника. Максимально неприємне відчуття, коли не знаєш, де важлива для тебе людина і що з нею...

Аж тут замість повідомлення я отримала самого Власа, який несподівано залетів до мене в кабінет.

– Ніко, ресторан сьогодні скасовується.

– Що трапилося?

– Презентація в понеділок, – мов грім посеред ясного неба, прозвучали його слова. – Сіворський вирішив перенести, тож у нас два дні, щоб все закінчити.

Після цього я просто стала і не могла промовити ні слова. 

Всередині росла тривога, адже всіма фібрами душі я відчувала, що така різка зміна ситуації – не до добра.