Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Ми торкаємося лише губами, язиком та долонями. Але цей поцілунок настільки інтимний та сокровенний. Він поєднує нас незримими узами розуміння так, що все нутро просто вивертає він шаленого вогню пристрасті. Відриваємося один від одного. Переривчасто дихаємо. Нам не потрібно нічого говорити, щоб зрозуміти, що щойно ми перетнули якусь нову невидиму межу між нами і стали ближчими, значно значно ближчими. Ріднішими.

— Що ми будемо робити? — трохи оговтавшись, намагаюсь зліпити думки докупи.

— Дамо йому те, що він хоче, — лише знизує плечима.

— Ти віриш, що він так вчинить? — бо я от все ще не можу повірити, що Сотник така наволоч.

— Злато, люба, отямся. Він приніс цю флешку мені. Не тобі, а саме мені. Він хотів, щоб я це побачив. Потрібно було лиш перевірити чи це не фейк, фотошоп чи щось в тому роді.

— Не підробка, — видавлюю з себе. Відводжу погляд в сторону. Мені все ще соромно і образливо, як згадую ті кадри, — Який чоловік так вчинить з жінкою яку кохає, котрій постійно говорить про щирі почуття?

Він проводить вказівним пальцем по моїй щоці, зупиняється на підборідді і повертає мою голову до себе. Впивається поглядом, змушує також дивитися.

— Злато, давня образа і злоба не дають йому спокійно жити і він хоче такого ж життя і для нас. А конкретно для мене. Мені гірко від того, що через мене страждаєш ти. Це у нього така погано прихована помста. Тільки з цього він ще й хоче мати вигоду. Хіба ж не зручно? Двох зайців — одним пострілом.

— Яка ж він сволота. Мені так прикро, що за стільки часу, що ми були разом, я не розгледіла його істинної сутності. Постійно сподівалася на краще, закривала очі на сварки, його агресію. Він пригнічував і тиснув на мене. Було постійне відчуття, що мені ось-ось перекриють кисень і я задихнуся.

— Давид просто маніпулював твоїми почуттями. Не твоя вина, що він той ще виродок і у нього з почуттям власної гідності і порядності не все гаразд, — Веремій зараз так тепло дивиться на мене, що розряди струму починають бігати шкірою і віддають ледь вловимим пощипуванням.

По трохи оговтуюся. Намагаюся тверезо оцінити обставини. Розумію, що вибору у нас фактично немає.

— А звідки ми знатимемо, що він зітре всі копії та оригінал? — мої очі широко розплющені.

— За це не хвилюйся. Нам один друг допоможе, — його чуттєва посмішка випромінює впевненість.

І я беззастережно йому вірю.