Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

«То-то й є. Раз тому, що найшов її живою, а по-друге, що бачить її все-таки ще тяжко хорою».

«Казав що?»

«Майже нічого; віддається їй всею душею, Маню! - додала я, побачивши на її блідім лиці мав проблиск якоїсь радості. І це перший раз від часу послідніх поважних подій. - Він любить несказанно ту свою матір. Вона виповняє його життя. Я розумію їх обох, їх не розіб'є жодна сила.»

Дівчина не відповіла, подалася безшелесне від мене трохи взад, мов прагнула зіллятися з тінню, що походила від високих фікусів, пальм і густих блющів, що простягались над скляними дверима, що вели до саду, і відвернулася від мене.

«Чи залишимо його коло матері самого?» спитала я

«Ні. Як же ж це можна? - відказала вона сухо. - Він же не обзнайомлений з інструкціями лікаря. До того, змучений подорожжю. Ночі гірші в хорої, як дні. Особливо сеї ночі, коли треба над нею уважніше сторожити, в котрої радісне зворушення могло б так само викликати погіршення стану, як і неспокій. Щодо мене, - додала, - то я буду й сеї ночі на своєму звичайному місці. Маю надію, що відтепер буде стан хорої скоро поліпшуватися, хоча доктор Роттер впевняв мене нині зрання, що недуга досягає кризису».

«Погано», відповіла я й приступила й собі до вікна, щоб поглянути в темну ніч, звідки заодно доносилося хлипання дощу.

Так стояла я довший час, не обзиваючися до дівчини, котра тимчасом сіла коло столу, а голову опустила на охрест зложені на столі руки, звертаючися мимоволі профілем до мене. Очевидно, змучена й зворушена, не мала охоти розмовляти, а коли Нестор заглянув з своєї кімнати до неї, запитуючи, чи вона не загляне до нього, вона сказала, що не прийде, хіба аж хора усне, що настає звичайно аж надранком, а тоді він і так буде спати. Він віддалився, зрадівши звісткою, що Богдан уже приїхав і був коло матері, і, попрохавши ще сестру не засиджуватися надто допізна, відійшов.

Ми залишилися знов самі.

Я, не хотівши ще переривати тишину в кімнаті хорої, сіла в фотель у теміні коло листових цвітів, а Маня, мов та квітка зложившись у себе, з опущеною на руки головою на столі, сиділа неповорушно. В кімнаті ставало тихо й тихіше, лиш хлипання дощу й осторожне тікання великого стінного годинника переривали тишину.

Із звисаючої лампи, ослоненої зеленою ажуровою заслоною, розходилося ніжне, лагідне світло. Так минуло доброї півгодини. Я вже хотіла піднятися й вернути до хорої, при котрій вижидав мене, може, її син, коли оце саме в тій хвилі піднялася Маня з свого місця, поправила білу зав'язку над очима і, мов зачувши нараз рух у кімнаті хорої, підняла голову й заслухалася напружено. Шелесту не було жодного чути, але зате роздалося до наших дверей ледве замітне стукання.

Мов електричним ударом діткнена, жахнулася Маня й попросила увійти. Я не рухалася зі свого заслоненого місця. В слідуючій хвилі створилися повільно двері й увійшов Олесь.

«Добрий вечір», сказав зворушеним, півголосним звуком, простягаючи до дівчини обі руки, і приступив до неї ближче.

«Добрий вечір! - відповіла так само. - Слава богу, що вернулися. Бідна ваша мати.» почала говорити.

«Терпіла подвійно», докінчив він.

«Так, - тягнула вона далі. - Раз через саму страшну подію, про котру ви, очевидно, чули, а по-друге - через вашу неприсутність. Відтепер буде її стан уже, певно, поліпшатися». І сказавши це, вмовкла.

«І я тої гадки, - сказав він, - хоч її стан тривожить мене. Але ви, ви, - додав він здавленим голосом, мов здержував якийсь вибух чуття в грудях, - ви, як я вам віддячуся?!»

Вона махнула рукою.

«Це раз, Маню. А по-друге, ви, певно, жалуєте гірко, що вибігли з хати на місце нещастя й попали в хвилю, що потягла від вас тяжкі вчинки, вас самих не пощадила».

«Гадаєте?» спитала й звернула до нього своє бліде лице, з котрого засіяло тепер двоє прегарних, внутрішньою радістю просвітлених очей.

«Я в тому переконаний, - відповів він. - Ніхто не бере на себе тягаря чи жертви, котра получена з небезпекою власного життя».

Вона всміхнулася змучено.

«Що ж, - відповіла, - чи мала я в хвилі найбільшої небезпеки віддаватися розвазі про на слідки свого вчинку, котрий вимагав якнайскорішого рішення? Ви знаєте, - додала з тим самим усміхом, - Обринські не були ніколи добрими математиками!»

«Добрими математиками», панно Маню, - повторив він гірко. - Неначеб хвиля, як та, про котру споминаєте, могла що інше з собою принести, як нещастя й горе. І вас вона також не пощадила, пересвідчуюся, - додав й указав рукою на її обв'язку. - А могла для вас скінчитися трагічніше. Маню! - додав і заслонив на хвилину рукою очі. - Ви великі в своїх почуваннях і вчинках, але в своїй консеквенції легкодушні до розпуки. Ви могли разом з моєю матір'ю свій крок оплатити життям. Ви - молода людина, а моя мати - вам чужа. Чи ви взагалі є того свідомі, що для мене вчинили? І як віддячуся вам? Ваш вчинок мене пориває й потрясає, ви...»

Вона, як перше, перервала йому.

«Що ж, чи повторити вам ще раз, що Обринські без талану до математики й фаталісти? Що поповнивши раз легкодушність, мусили її або направляти, або за неї відпокутувати. І я, - додала з чудним усміхом, - уже за свою похибку спокутувала».

І сказавши це, скинула з гарним, повним свободи рухом обв'язку з чола й кинула її на стіл. Яка гарна була в тій хвилі, яка шляхетна!

«Маню!»

«Так, пане Олесь. Лишається мені ще мій вчинок направити. Коли, як і що, я поки що не знаю. Коли надплине хвилина, я їй віддамся й направлю. Чи добре так? - З тим запитанням вода підступила до нього й заглянула йому в очі. - Більше тим не журіться, пане Олесь. Я...» додала й нараз урвала. Сильне зворушення, котре, очевидно, перед ним укривала, надмірна фізична втома й безсонність кількох ночей взяли верх над нею, і вона, всміхаючись сонним якимось усміхом, захиталася. Він піддержав її.

«Маню, ви хворі!» кликнув.

Але вона не піддавалася. Освободившися з його рук, стала, як перше. Вхопивши заразом поруччя крісла,