Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

— Поринач я. Людина-жаба. Не чув про таку спеціальність?

— А!.. — непевно протягнув старий. — Речі, прошу вибачення, де твої?

— На вокзалі, в камері для схову. Ввечері заберу і до тебе переправлю.

«Говерла» більше не запитував, замовк. Очевидно, його здивувала і насторожила надмірна відвертість гостя. На той випадок, якщо це так, Дунай Іванович діловито сказав:

— Наказано поінформувати тебе про справу. Допомагатимеш мені.

Десь унизу, за черешнями, що росли обабіч кам'яної дороги, загуркотіла підвода, заіржав кінь. Іван занепокоївся:

— Сюди?

— Не турбуйся. Всі черниці працюють на іншій ділянці.

— А чужі сюди не заглядають?

— Вночі хлопчаки на виноград наскакують.

— Я б теж не відмовився.

— Ох, недогадливий! — сполошився старий. Побіг у темний курінь, приніс корзину винограду. Оси, захмілівши від винного соку, наче сонні, повзали по свіжих ягодах, вкритих сизим пилком.

Черепанов узяв налиту, рясну грону.

— Гарна!.. Сонячне світло, розбавлене вином.

— Слухай, куме, а ти сьогодні їв, пив?

— Ніколи було, поспішав. Годуй!

У курені було прохолодно, терпко пахло сухими травами.

Добре поїли, випили, і господар явки довірливо глянув на Івана:

— Ну, як там, у ваших краях?.. Який вітер?

— У наших краях, звісно, все більше низовий віє, з моря, воду в Дунаї підіймає.

— Я не про Дунай.

— А про що?

— Про місце, звідки ти приїхав.

— Шваби є шваби.

— Невдячний русак! — похмуро усміхнувся лікар. — Шваби його приголубили, «жабою» зробили, а він… Я тебе, Іване, серйозно питаю, яка там погода?

— Прояснюється потроху.

— А на якому горизонті?

— Та все на тому ж, куди наші з тобою очі звернуті.

— Мої очі звернуті і туди, і сюди… розбігаються, не знають, де шукати найголовніше. А твої?

— Я, звичайно, не провісник погоди, але…

— Не тягни, Іване, викладай усе. Я питаю, як розвиваються події?

— А хіба сюди не доходять чутки?

— Чутки — чутками. Якщо їм вірити, то й у Польщі спалахнула пожежа.

— А якщо не вірити?.. — Дунай Іванович внутрішньо завмер, чекаючи, що скаже «Говерла». Підтвердить чи не підтвердить догадки Шатрова.

Старий відпив з пляшки і навіть не скривився.

— Гора Соняшна хоч і висока, але з неї мало землі видно, не далі як до кордону.

— А ти навшпиньки стань, дещо побачиш…

Так, хитруючи, викричуючись, вони ще довго розмовляли.

Дунай Іванович не поспішав, був обачливий, спокійний, розумів, що діяти треба тільки напевно, щоб не сполошити стріляного птаха. Ясно, що старий чекає якихось великих подій. Допитується, чи не змінили господарі в останній момент напрямку головного удару.

Якими силами має бути завдано? Звідки? Коли? Куди? «Говерла» всього не знає. Але дещо йому відомо.

Навіщо його сюди закинули? Яку участь він братиме в майбутніх подіях?

У разі арешту старий, звичайно, оніміє. Треба дуже обережно випитати все, поки він на волі. Пройдисвіти, які побували в усяких бувальцях, понюхали пороху, не клюють на найкращу, найзапашнішу принаду. Потрібні винятково сприятливі умови для того, щоб вони перестали бути підозріливими.

Іван їв виноград і без упину розповідав, як працював на дунайському острові, згадував своє життя-буття в Баварії, хвалився перемогами в будинках розваг Мюнхена і не намагався викликати старого на відвертість. Говорив тільки про себе, показуючи свою веселу вдачу. І він домігся того, на що розраховував, — викликав незадоволення «Говерли». Той поморщився, навіть розсердився.

— Що це ти все навколо власної персони крутишся, себе тільки й слухаєш?

— Свої пісні наймиліші. Нам з тобою, лікарю, не пуд солі треба з'їсти, а всього-на-всього грамів сто, а може й того менше. Зроблю своє діло, і адью, бувай здоров. Отак!

«Говерла» кинув стару кожушину на купу кукурудзяного бадилля.

— Лягай спати! З дороги, мабуть, притомився.

— Справді, є гріх, притомився.

Вкладаючи Івана, господар укрив його важкою, з неприємним запахом ковдрою і лагідно погладив по голові.

— Спи! Розбуджу коли треба.

Ввечері він ледве розштовхав свого гостя.

— Ей, куме, вставай. Час!

Розчісуючи волосся п'ятірнею, Іван вийшов з куреня. Над Сонячною горою розкинулося неозоре світло-синє, всіяне зорями небо. З полонин повівав свіжий, з осінньою прохолодою вітер. У скелястих берегах шуміла Кам'яниця. За рікою в садах дівчата співали пісню про Іванка. Але співали не жваво, не весело, як завжди, а на свій лад, сумовито, скаржачись, що в піснях багато

Іванків, а в житті чекають, чекають того Іванка, а він все не приходить. Іван посміхнувся:

— По мені сумують, голосисті. Гарно співають.

— Виходить, не тільки свої пісні чуєш?

— Жива ж я людина. Ех, дівчата, дівчатонька!.. Десь серед вас і моя любов гуляє.

— Твоя? — старий з цікавістю дивився на Івана при світлі гірських зірок.

— П'ятнадцять років тому моя любов була молодою, пісенною… Така й лишилась. Її голос чую в кожній пісні.

Пішли вниз до ріки.

Через пролом у монастирській огорожі пробралися на територію монастиря і вийшли до сторожки, повитої виноградними лозами.

Іван швидко ознайомився з таємною схованкою і пішов на вокзал забрати