Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Пам’ятай же, Зореславе, мудрі знаки. Не поруш того заповіту єдності. Не вбий задарма жодної істоти, не зрубай без потреби жодного дерева. Бо вчинивши інакше, ти гидиш і замулюєш те джерело, що напоїло тебе водами життя…

Вони прийшли другого дня, коли сонце вставало над верхів’ям лісу, кидаючи багрянисті полиски на словутинський плин. Яроган покликав юнака з землянки, підвів до двох хлопців.

— Ось Вітрограй і Дуб — молоді лицарі. А оце — Зореслав, наш новий побратим. Відкрийте душі одне одному…

Хлопці гостро зиркнули на пришельця, оглянули його з голови до ніг, ніби полоснули по душі мечами. Невловиму мить оцінювали. А потім по-дитячому засміялися. До вподоби припала їм врода юнака, ясно-сумовиті очі, високе відкрите чоло.

— Приймаємо тебе до серця, — сказав Вітрограй.

— Приймаю, — підхопив Дуб. — А ти?

Він теж трохи помовчав, бо так споконвіку годилося: не поспішати з виявом сердечності. Дивився в очі нових друзів, туди, де таїлась, як казав сліпий Боян, нерушимість мовчання. Що ж побачив там Зореслав?

Вітрограй — як вогонь. Жилавий, рухливий, чорноокий. Здається, що на ньому шкіра горить, що йому несила встояти на місці, як необ’їждженому коню. А в глибині зіниць — щось таємне й тривожне, чому нема назви.

Дуб — кремезний, невисокий. Очі холоднуваті, як зимове небо, на поголеній голові гадюкою в’ється лицарська чуприна — ознака вільних воїв. Насуплені брови у Дуба, та бачить Зореслав у серці нового побратима незламну вірність і мужність.

— Вручаю вам життя своє й долю, — просто озвався яровит. — Навіки.

— Славно, славно, — зрадів ведун. — Погомоніть же, а я запалю для вас побратимське багаття та покличу лицарів до священного кола…

Минуло небагато часу, і на березі спалахнуло вогняне коло, сухе віття горіло весело й дружно. У поважнім мовчанні багаття оточило дванадцятеро старших лицарів, оружних, з малиновими оксамитними накидками поверх кунтушів.

Ведун дав хлопцям знак наблизитися, звелів переступити багаття і стати в палаючому колі, взявшись за руки. Голос Ярогана звучав глухо — то згасав, то громово вкочувався до свідомості. Пекло щоки, оголені руки, проте хлопці терпіли, слухаючи урочисті слова посвяти:

— Віднині ви нероздільні, сини волі. Кровна сім’я розпадається, кровні брати навіть стають до герцю один супроти одного, а вогняні побратими віддають свою душу й життя за братів. Де б не були ви — на дні моря чи в небі, під землею чи в пустелі, — знайте: вас нерушимо береже вогняне побратимство. Чуєш, Зореславе?

— Чую!

— Чуєш, Дубе?

— Чую!

— Чуєш, Вітрограю?

— Чую!

— Добре, діти! Віднині ваш отець — вогонь. Знаю, зради не приймете в душу свою, бо там, де вогонь, є лише вірність і воля.

Старші лицарі схвально підняли над багаттям двосічні мечі, благословляючи юних побратимів на важку, таємничу путь…

Кмітливим учнем був яровит. Кілька місяців промайнуло, а він уже розумів чужинецькі мови, багато що знав про далекі краї, інші народи й племена. Довгими зимовими днями, коли хурделиця гуляла над крижаними грудьми Словути, одягаючи в пишні шати ліси довкола вільної твердині, Зореслав сидів біля вогнища у землянці ведуна, жадібно переймав від побратимів їхнє уміння читати знаки письма, а також викладати на сувоях тонкої шкіри свої мислі. А вечорами хлопці слухали мудрі слова Ярогана про минуле й прийдешнє людей, про походи праслов’янських пращурів у далеку Індію, де вони заснували преславне царство, про легендарних людей зоряних країв, що, буває, літають понад землею на вогняних зміях, запряжених у дивоглядну сяючу колісницю.

— Раз на сто літ, — оповідав Яроган Зореславу, — диви-ведуни з Чорних Гір посилають вільних воїв до священних вершин, щоб зустрітися з Родом і Ладою та їхніми чурами. Якби ти, синку, потрапив до такого посольства, все було б простіше. А нині тебе поведе власне серце, а поміч матимеш лише від побратимів своїх. Проте пам’ятай: сила рідної землі з тобою, і дасть тобі снагу спрага людей за небувалим. Не забувай цього, Зореславе. Лише той розшукає казку, хто в найтяжчу пору не втратить віри у неймовірне…

Навесні, коли скресла крига на Словуті, лаштували вільні вої торгові човни до Візантії. Смолили днища, лагодили широкі полотняні вітрила, готували припаси.

В травневі тривожні дні, як з далекого півдня поверталися додому лелеки й журавлі, побратими рушили в мандри. Яроган благословив юнаків, і довго ще видно було з човнів його високу постать у білій сорочці.

Все було новим, незвичним для хлопців: і неозорий простір неспокійного моря, і візантійські триреми під велетенськими вітрилами, і гомінливі базарища на майданах чужинецьких городищ.

Царгород заворожив юнаків розмаїттям храмів, будівель, людей. Проте минуло кілька днів, і Зореславові стало тужливо й сумно. Юрби здавалися шумовинням на хвилі, громаддя храмів та жител пригнічували, втомлювали. Згадувалися затишні яровитські гаї, прості, вкриті очеретом хати й землянки, заквітчані весняними вінками дівчата, що співали над берегами широкого Словути. І сльози наверталися на очі, серце рвалося з грудей, прагнуло туди, де воно мало найтихіше, найчарівніше щастя…

Старші лицарі, залагодивши справи, переправили хлопців на той бік Босфору, до Азії. Там їх прилучили до каравану, що прямував прадавніми торговельними шляхами до славетної Басри. Звідти побратими мали намір морськими шляхами дістатися таємничої Індії.

Попрощалися лицарі з юнаками. Караван рушив в путь.

Гори, пустелі.

Холодні ночі, спекотні дні.

Незвично було слов’янам, дивно. Та вони звикли до всього. До мовчазних