Читати книгу - "Кровна мста"

– Даремно пішов від нас – був би й сам на бенкеті погуляв, – продовжував боярин.

– Не для мене такі учти. А де Лука?

– Чого за нього питаєш? Послух він. Пес. То він на нас варягів навів!

Волос поглянув на боярина зі здивуванням.

– Що-сте йому зробили?

Середич знову посміхнувся криво.

– Не страхайся, не били, хоч і треба було б поганцю боки полатати. Відвеземо на суд до князя, а сам Мстислав нехай собі думає, що з ним робити. А ти вертайся до своєї любки, до смердів своїх. Нема чого тобі більше робити поміж мужами княжими.

Середич відверто насміхався, але і цього разу Волос пустив його слова повз вуха.

– А де Ратко? Будимир? – нараз запитав.

Це саме запитання мучило і Середича, та відповіді на нього боярин так досі і не мав.

– Казали Ратко з Будимиром, що на лови ідуть, – втрутився в їхню розмову старий Воротич.

– Хіба ж може бути полювання ліпшим за те, що ми тута учинили? – запитав Середич.

– Я такоже про то Ратка питав, та він рік, що має ще одного звіра вполювати, котрого давно вистежує.

– Бурий! – в один голос скрикнули Турик, Середич і Волос.

За коротку хвилю вони вже мчали по лісовій стежці. Разом із ними поїхали Житник, Мечобор, а також кілька Воротичів. Навкруги вже геть стемніло, тож мужі позапалювали смолоскипи, аби освітити собі дорогу. Вогонь від тих смолоскипів кидав химерні тіні на дерева, надаючи їм потворного, страшного вигляду. А особливо жахливим виглядало коріння в яру, що стирчало з-під землі. Воно і вдень наводило жах на подорожнього, а вночі скидалося на руки побитих нині варягів, що виривалися з-під землі, аби покарати своїх убивць. А тут ще сова загукала дико – не інакше, як неприкаяна душа варяжина Еріка… Від тих думок мороз пішов поза шкірою в Середича. Хоча боярин був і не з лякливого десятка, але тут міг хто хоч перестрашитися.

Нарешті вони виїхали зі страшного яру і, проїхавши іще декілька гонів, прибули на лісову галявину. Вої, що їхали першими, відразу побачили два трупи і тут же помчали до них. Решта підтягнулася, і скоро галявина вкрилася вогнями смолоскипів. Вої оточили побитих. Уже з першого погляду Середич зрозумів, що це не Сокол із Бурим, а брати Воротичі – цих велетнів важко було з кимось сплутати. Вої мовчали. Старий Воротич спішився, підійшов до Ратка і Будимира, інші також встали перед мертвими богатирями навколішки.

– Що ж це ви тут розляглися, вставайте!

Спробував підняти їх старий Воротич, але дарма – брати з місця не зрушили. Будимир дивився в небо порожніми очними ямами, бо лісові звірі вже встигли поласувати його очима. Ратко обличчя взагалі не мав – сокира Бурого геть його розплющила.

– Що ж ви таке зробили нам? Пішли на лови, а вас самих побили, ніби турів могутніх?! Хто, хто зробив таке з вами?! – заголосив раптом Воротич, тоді підвівся і поглянув на Середича.

– Це твої, боярине, люди таке зробили, тобі і отвіт держати!

– Вони захищалися.

– Тож і ти захищайся, боярине!

При цих словах старий Воротич вихопив сокиру, інші тут же за ним. Середич зблід.

– Одумайся, Воротичу. Не я посилав Ратка і Будимира на смерть – самі пішли. Мені ж мстити не маєш за що – Бурий мені не родак, і Сокол також…

На це Воротичі не мали що заперечити.

– Ніколи не повірю, що двоє мужів можуть подолати Ратка і Будимира в чесному бою. Нє, то мусив бути нечесний бій.

– Бій був чесний, – зараз пролунав голос десь збоку. Вої оглянулися і побачили, як до них біжать два вовки, а за ними йде старець Доброгост. – Того разу сприт переміг силу.

– Лжеш, старче! – не вірив обезумілий від горя Воротич.

– Подивися на рани – вони все розкажуть. Ззаду Ратка і Будимира ніхто не бив, – спокійно сказав волхв.

– Ми їх мусимо знайти, – раптом сказав уже інший Воротич. – Кров братів наших кличе нас до мсти.

– Знайдемо, – погодився старий Воротич. – Тільки якщо Доброгост не ховає вбійників. Вони ж, Доброгосте, ішли до твоєї весі. Чи не заховав ти їх там, волхве?!

– Ніколи б я не зробив такого.

– Не вірю тобі, старче. Якщо збрехав мені єси – начувайся: і ти, і рід твій кровними ворогами моїми станете!

Волхв підійшов до Воротича.

– Речу тобі: вбійникам Ратка і Будимира помагати не буду. А щоби-с повірив мені, Овсію, бери моїх сіроманців. Від їхнього нюху ніщо в пущі не сховається – вмить знайдете ворогів своїх і поквитаєтеся з ними, як каже древній звичай землі руської.

Старий Воротич обернувся до своїх.

– Скачіть по підмогу. Підіймайте всіх мужів, аби на завтра вбійників мені полапали. А ще треба Ратка і Будимира додому завезти. Їдьте ж, не гайтеся, а я поки тут попильную, аби звірі їх більше не шматували…

Воротичі були вже на конях. Вони розвернулися й погнали геть, Доброгостові сіроманці помчали за ними. Старий Овсій сів біля Ратка. Волхв Доброгост обернувся, аби піти, як Волос став коло нього.

– Пощо помагаєш Воротичам супроти братів моїх?

Волхв поглянув на нього суворо.

– Твої брати там, у весі. А Воротичі – сусіди наші.

Сказавши це, Доброгост пішов далі.

– Чого стоїш? І ти йди за ним, – сказав Середич колишньому сотнику, вливаючи в ті слова всю свою жовч. – Іди до своїх братів, а ті нехай гинуть.

Волос поглянув на нього і пішов. До боярина, сильно шкутильгаючи, підійшов Турик. Був блідий при світлі смолоскипа.

– Вую, не знаю, чи далі їхати зможу, – рана пече немилосердно, і світ крутиться.