Читати книгу - "В океані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Нерви… — Рахунок упав на підлогу, він сунув пістолет у кишеню, повернувся до неї. — Я поясню тобі все… Не хотів піддавати тебе риску…
Вона побачила його давнішнє обличчя, почула той самий голос — обличчя і голос чоловіка, що лежав у госпіталі. Того, хто, розлучаючись, надів їй на палець перстень.
— Випустіть мене! — Вона кинулась до дверей у розгубленості, в страху, в тузі. Він боляче стис їй руку.
— Я обдурив тебе, не сердься на мене, Таню. У мене немає сім'ї, я зовсім самотній… Але тепер, коли сама доля звела нас, коли я зустрів вірного, відданого друга…
Вона рвонула руку. Відчула біль у пальці — перстень не знімався… Вона зірвала з пальця перстень, почула, як він дзвякнув об підлогу.
— Виразно… І категорично… — тихо сказав він.
Отоді саме вона і вловила в його словах легкий іноземний акцент. Він схопив її, притягаючи до себе. Дзеркало на стіні похитнулося, зникло.
— Зараз ти не покинеш мене, Таню. Не відпущу тебе нікуди… Я непогана людина, мені не повезло в житті… Я втік із тюрми, але не винний ні в чому… Зрозумій, головне в житті — любов.
Вона виривалася, боролася. Він затис їй слизькою долонею рот. Гіпнотизували благаючі, дивно безбарвні, колись такі дорогі очі… Вона сперлася на щось рукою.
— Я ніколи не втішусь, якщо мені доведеться вбити тебе, Таню.
І наступне, що пам'ятає, — його, лежачого навзнак… Вага схопленого з вікна утюга… Тупий стук металу, що впав на підлогу… Розчинені двері… Нічна темрява… Вона бродить по бульвару, сідає на лавку, знову бродить біля того місця. Необхідно розповісти зараз же все, з'ясувати — навіщо прийшла сюди ця людина… Але так трудно наважитись…
Вона дзвонить по телефону… Заходить у кабінет… Розповідає… Намагається зрозуміти й запам'ятати все, що говорить їй невисокий майор, який задумливо знімає, іноді повільно протирає окуляри…
І інший — найстрашніший — спогад.
Вона йде нічною вулицею. Навколо тиша, безлюддя. Косі, чорні, нерухомі тіні простягнуті від стін і дерев. Скільки часу минуло? Скільки продумано й пережито….
Вона здригається, прискорює ходу. Відокремившись од її тіні, шлях їй перетинає якийсь громадянин…
Він зростом схожий на того… На Кобчикова… Вона погано розрізняє його в темряві. Комір його піджака піднятий, очі сховані під полями капелюха. Але в нього такий самий, як у того, — впевнений, приємний, трохи вкрадливий голос.
— Пробачте, два слова… — Він порівнявся з нею, йде поруч неї. Вони зовсім самі, вдалині свистять маневрові паровози, гуде теплохід, блищать кольорові суднові вогні.
— Повинен сказати — ви поводилися необережно. 1 вас не дивує, що ви досі на волі, після того, як забули там оце?
В блимаючому тьмяному світлі ліхтаря, на його плоскій долоні блищить перстень, біліють кілька обривків фотознімка.
Вона хоче скрикнути, проте не кричить. Вона кидається бігти, але, наче уві сні, він не відстає ні на крок серед тремтячих, довгих тіней.
— Не бійтесь, я тільки хочу вам допомогти. Коли б оце виявили там, де шукають убивцю близької вам людини… — Голос звучить тихше. — Убивцю агента іноземної розвідки, якого знищили ви, щоб приховати свій зв'язок з ним.
— Неправда, неправда, неправда! — задихаючись, повторює вона. Їй страшно й огидно. Вона зупиняється, дивиться крізь сльози. — Прошу вас — віддайте перстень. Сталася помилка.
— Не зупиняйтеся, — владно говорить він. — Ідіть зі мною поряд.
Їй здається — вона зараз умре від жаху, впаде на місці. Але вона йде поряд з ним.
— Я віддам вам перстень і знімок завтра, коли виконаєте моє маленьке прохання.
Раптом вона помітила: він увесь час ніс під пахвою товсту, великого формату книгу. Не зупиняючись, він простягає книгу їй.
— Візьміть… Цю книжку ви віднесете на док, залишите у вашій пересувній бібліотеці. Оце все, що я вас прошу. Зараз вона цілком безпечна.
Звичайно, треба було погодитися не відразу. Так наказав майор, щоб у того не виникло ніяких підозрінь.
— Я ніколи не зроблю цього!
— Зробите, — впевнено говорить той. Він міцно стискає їй лікоть, примушує йти не зупиняючись. На вигляд зовсім звичайний перехожий з вкрадливим, невідступним голосом.
— У вас немає виходу. Або допоможете мені, або кінець, загибель усьому.
— Що в цій книзі? — питає вона. Вона повинна була вдати із себе приголомшену людину, яка не знає, на що наважитись. — Я боюсь, боюсь… Він іде мовчки, він дає їй час подумати.
— Мені страшно. Пожалійте мене! — безпомічно повторює вона.
— Не бійтесь, усе передбачено, — заспокоює він.
— Коли щось трапиться — мене все одно арештують!
— Говоріть тихше… Вас не запідозрить ніхто. Ви залишите книгу на доку і повернетесь на криголам. Ви маєте добру репутацію. Причина вибуху ніколи не буде розкрита. Зрозумійте — книга згорить одразу, дощенту.
Його пальці стисли її лікоть лещатами.
— Негайно візьміть!
Йому вдалося всунути їй книгу під пахву. Вона не могла стримати дрожу. Відчувала — він уважно стежить за нею.
— Повторюю — зараз вона цілком безпечна. Можете навіть перегорнути її… Проте краще не випускати з рук, поки не принесете на місце.
Він ласкаво проводить по книзі рукою.
— Вона спрацює тільки через п'ять годин. І коли будуть вибух та пожежа — ніхто вас не запідозрить. А вранці одержите не тільки перстень і знімок, але й гроші — значно більше, ніж заробляєте за рік.
— Добре, я зроблю все, — чує вона свій надтріснутий, неприродний голос. І він тисне їй лікоть, відступає в темряву, на мить виймає пістолет.
— Але пам'ятайте — не спробуйте мене обдурити. Я весь час стежитиму за вами…
І потім усе, як у кошмарі. Вона сідає в катер, що йде на док… У каютці катера чекає майор
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В океані», після закриття браузера.