Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

— Пост номер чотирнадцять слухає.

Я промовляю суворим голосом:

— Пост номер чотирнадцять слухає?

— Слухає.

— Це пост номер чотирнадцять?

— Пост номер чотирнадцять слухає.

— Ніяких порушень нема?

— Ні, ніяких.

— Хто на цосту?

— Пантелєєв.

— Дуже добре. Слухай, Пантелєєв, зараз до тебе двоє підійдуть. Один іноземець — під виглядом нашого, другий наш — під виглядом іноземця. Він часто ходить. Так от: документів не вимагати. Пильно стежити. На зворотному шляху нашого затримати. До мого розпорядження. Запитань нема?

— Так точно.

— Про виконання доповісти.

— Буде зроблено.

Кому доповісти? Про що доповісти? Байдуже. Буде зроблено. Коли іноземець, коли суворим голосом…

Тепер Дмитрієв очі закотив, як той інспектор з карного розшуку.

— Невже пройшов?

— Так точно.

— А другий?

— Його тримають. До особистого розпорядження.

— Хто ж то?

— Афанасьєв з телеметричної лабораторії.

— Такий мордастенький? Заступник начальника?

— Еге ж…

Дмитрієв одразу за телефон ухопився:

— Як туди дзвонити?

— 00–14. Він кричить:

— Алло. Хто біля телефону? Підозрілий затриманий?! Негайно доставити його до начальника охорони. Під «пістолетом». Сказати, що схоплений за наказом невідомого голосу… Пост нікому не здавати. Зачинити к чортовій матері…

Потім він заспокоївся і в мене запитав:

— З чим завітав?

Я йому розповів кілька епізодів, пов'язаних з Тихомировим. Про гумор, про дітей, про товариський суд.

— А що від мене потрібно?

— Лебідка портативна.

— Для чого?

Я пояснив. Він вперся:

— У нас завод авіаційний, а не винахідницька лавочка. Не вийде.

— Вікторе Павловичу, але ж така штуковина й на виробництві знадобиться.

— Коли знадобиться, тоді й винайдемо… А скільки цей твій Тихомиров одержує? Який оклад?

— Як у вас.

— А скільки у нього підлеглих?

— Я і Топилін, та ще куплетистів пара. Та заступниця його. А відповідає він за дві гастрольні програми. Лише за тексти.

Тут Дмитрієв спалахнув:

— Та у мене одних робітників десять тисяч! Та я за кожну аварію відповідаю! А план?! А держвипробування?! А може, та штуковина у ширпотребі знадобиться? Від нас зараз вимагають.

От що значить рівна оплата за нерівну працю!

— Ще як. Якщо підйомного крана нема, нею можна що хочеш на висоту підняти. Хоч цеглу, хоч шифер для даху. Антени телевізійні встановлювати в селах. с

— А машину можна підняти?

— Хоч вантажну. Прив'яжи до дерева і тягни.

— Привабливо. Цікаво, а є вона на Заході? Поглянути б на зразок.

Я вирішив похвастати:

— Уявляєте, такої штуковини навіть у проклятих капіталістів нема.

— Невже? — насторожився Дмитрієв. — А може, і нам не треба?

— Треба, треба. Є такі на Заході. При їхньому перевиробництві не може не бути. Піду до наукової бібліотеки, принесу фотознімки.

— Це інша справа, — сказав головний. — І ще ось що, організуй нам листа якогось про цю лебідку. Від кого хочеш, хоч од ЖЕКу свого. Хоч від групи колгоспників, що вкрай потребують лебідку.

— А від комітету комсомолу цирку можна?

— Це ідея. Тільки адресуй до нашого комітету. Вони на мене вийдуть. А я вже буду нібито за їхнім проханням вирішувати. І фотознімки західні додай.

Справу було зроблено. Ми почали хутко прощатись, бо до кабінету ввели бідолашного Афанасьєва.

І я пішов, несучи враження про ділові та дружні якості головного інженера. Не робить людина помилок. Недаремно він такий головний. Цікаво, а вищі за нього люди як?

Увечері я дізнався, що слухання переноситься. Тихомиров з дня на день очікує звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР.

Дідько його зна, добре це чи погано. Слава богу, що товариські квитки не встигли надіслати.

(Чи потрібні нам такі номери?)

Чим небезпечний газетний допис? Тим, що він друкується в офіційному виданні. Отже, як думає кореспондент Кошкін, так думає і все міністерство на чолі зі своїм славним керівництвом? І вся країна? А славне керівництво, можливо, й не відає про кореспонденцію тов. Кошкіна. Більш того, воно може мати зовсім іншу точку зору. Іноді мені здається, що міністерство й не підозрює про існування того всезнаючого Кошкіна, що висловлює точку зору цього всемогутнього міністерства.

Проте кореспонденція якогось на цей раз Баранова у «Хомських новинах» добряче поламала мені ребра. Адже за кожним її словом стояв Хомський відділ культури.

Отже, сталось це в Хомську. Бабуся почала читати допис з «Новин».

«Чи потрібні нам такі номери?»

«У клубі цього містечка іде ялинкова вистава. Іде день, іде другий. Радісні та чепурні діти дивляться спектакль, одержують подарунки і розходяться по домівках, сповнені яскравих вражень про новорічне свято.

Спектакль, підготовлений Хомською філармонією, продуманий