Читати книгу - "Роман шукає"

Я тепер збагнув систему, за якою слід направляти людей в архів для пошуку якихось документів: треба вибирати того, хто двічі підряд виграв у спортлото по три карбованці. Такому чоловікові щастить, і папірець, якого інший не здобуде й за тиждень, він одержить за годину. Я був саме такою людиною. Я двічі виграв у спортлото по три карбованці, і протокол «про затримання гр. Ю.С.Голобородька», написаний на поганому сірому папері хімічним олівцем, був у моїх руках через годину після приходу в архів.

Та не протокол мене вразив — інше. Мені аж подих перехопило. Я побачив пришпилену до протоколу записку, яка засвідчувала, що двадцять четвертого січня тисяча дев’ятсот сорок шостого року копію цього протоколу було передано лейтенантові Л.М.Іванову. Полковника Іванова звали Леонідом Миколайовичем. Це раз. А друге — з протоколу випливало, що відділення міліції, в якому було затримано «гр. Голобородька», містилося в тому самому приміщенні, де тепер клініка, тобто в приміщенні, де Генріх фон Кролов сподівався знайти скарб…

Гай-гай, полковнику Іванов! Виходить, він раніше за мене знав чи здогадувався, чому вбили Юнкерса. Може, він знав і вбивцю? Принаймні протокол про затримання «гр. Голобородька» мав бути знищений щонайменше двадцять сім років тому разом з іншими такими ж документами. А він якимсь чином зберігся. Чи не завдяки записці «лейтенанта Л.М.Іванова»? То до чого тут я?

Вперше за час моєї служби у слідчому відділі я прийшов до кабінету начальника відділу полковника Іванова не за його викликом, а з власної ініціативи. Не думаю, щоб полковникові хоч раз у житті довелось вислухати від підлеглого те, що він почув від мене:

— Це неподобство! Для чого робити з мене дурника? Якщо ви знали все наперед, то для чого було ганяти мене по всіх усюдах? Я ставився до всього, як до серйозної справи, а ви гралися зі мною в сищика-розбійника… Що ж це таке?

А полковник Іванов сміявся. Здасться, я вперше бачив, як він сміється: реготів і кашляв, реготів і кашляв, і не міг при цьому й слова вимовити. Нарешті таки прокашлявся…

— Пробачте за цей недоречний сміх, — полковник витер очі носовичком. — Але він мені нашкодив більше, ніж вам. Он який кашель почався. А тепер, будь ласка, поясніть, що саме я знав?

— Адже вам було відомо, чому вбили Юнкерса?

— Звичайно. Я знаю про це вже годин із сорок вісім. Скільки годин минуло від того, як фон Кролов не знайшов скарбу на місці?

Я почав був вираховувати на пальцях.

— Ну, та це не має значення, — перебив він мої підрахунки. — І не буду применшувати ваших заслуг. Без ваших досліджень я про це не здогадався б. Які ще у вас будуть запитання, Романе Олексійовичу?

— А хто його вбив? — випалив я.

— Той, хто володіє зараз цим скарбом. Прізвище цієї людини я сподіваюсь почути від вас.

— Я вам його скоро назву, — зухвало відповів я. — Та чому ви не з’ясували цього тридцять років тому? Адже ви знали, що Юнкерс був у тому самому приміщенні, де зберігався скарб.

Полковник Іванов розвів руками.

— Отямтеся, чоловіче. Звідки ж я тоді міг знати про скарб?

І справді. Я зовсім загубив голову.

— Даруйте, — цього разу цілком щиро пробачився я. — Якось усе переплуталось у мене в голові, коли я побачив ваше прізвище на архівному документі.

— Це у вас згодом минеться, — заспокоїв мене полковник Іванов. — Але якщо звітувати — то вже до кінця. Я в ті часи був у вашому віці і, наскільки можу пригадати, у вашому настрої. Мені було доручено включитися в справу по розслідуванню вбивства лейтенанта Голобородька. Через недосвідченість я тицявся по всіх усюдах і, зокрема, напав на те, що Голобородько незадовго до своєї загибелі був затриманий міліцією. В протоколі мене здивувало, що Голобородько влаштував бешкет у кімнаті чергового, що він ніби навмисно добивався, аби його арештували. Я не знав тоді, що це дасть для справи, але про всяк випадок збирався поговорити з працівниками відділення міліції. Однак мене того ж вечора викликали й терміново відрядили в Тернопільську область, де на той час скаженіли бандерівці. На фронті залишився я неушкодженим, а там у мене таки влучили. З госпіталю — в Литву, з Литви — до Москви, на Петровку, тридцять вісім. Ледь устиг заочно закінчити юридичний факультет Московського університету, як мене перевели в Казахстан. Не скоро я опинився знову у нашому місті. А тут, як бачите, справ вистачає і без тих, досі не розкритих. Та ми про них пам’ятаємо… Оце і все, дорогий мій колего Романе Олексійовичу. Якщо ви не заперечуєте, покінчимо з моєю біографією й перейдемо до вас… Післязавтра вам доведеться виїхати в Берлін. Там ви звернетесь до мого доброго знайомого, начальника кримінального управління народної поліції полковника Краузе. Я з ним сьогодні розмовляв по телефону, він попереджений. Ви ж повинні з допомогою наших німецьких колег якомога більше дізнатися про Отто фон Кролова.

— Але ж я німецькою — тільки «гутен таг»…

— Порозумієтесь.

От і я одержав відрядження за кордон.

В цій палаті тільки двоє точно знали, що вони робитимуть по виході з госпіталю: Анципер і Щербина. Анципер, який не вживав спиртного, говорив, що він одразу ж нажлуктиться, як Ямришко, а Щербина збирався хату ставити й господиню шукати. Хлопці навіть помітили, що до підшукування пари Щербина приступив уже тут, не очікуючи, поки буде поставлена хата. Бо, мабуть, і справді в той перший повоєнний рік знайти господиню було легше, ніж поставити хату.

Працювала в госпіталі санітарка Хрося. Родом вона була з Кіровоградщини, але вже давно жила в місті. І хоч насправді звали її Христиною, та вона сердилася, коли до неї так зверталися, вважала це ім’я грубим, а хотіла, щоб її звали інтелігентно, по-міському — Хросею. Власне, для Ігоря було байдуже, Христя вона чи Хрося, Зося чи Тося. Про те, що