Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

зброї він не займатиметься, як би принадно це не виглядало, а от нові породи коней, великої рогатої худоби, овець, нові для цієї землі сорти пшениці, жита і вівса — ось на що він спрямує свою енергію. Торгівля без добрих доріг і мостів приречена на невдачу від початку. У цьому Станіслав був упевнений завжди, а подорожі по Європі ще більше переконали його в цьому.

Одне з головних завдань своїх економічних реформ Потоцький бачив у звільненні селян від кріпацтва. Крім цього, вважав за необхідне побудувати у фільварках лікарні, школи для дітей, церкви. До питань релігії Станіслав підходив з розумінням і зводив як католицькі, так і православні храми.

Ну-ні, дорогий читачу, ми далекі від наміру ідеалізувати нашого героя, роблячи з нього турботливого батька для своїх підданих. Граф Потоцький, як і будь-який магнат, бажав отримати максимальний прибуток зі своїх маєтків. І володіла ним при прийнятті таких рішень не любов до ближнього свого (хоча справедливості заради відзначимо, що певна частка людинолюбства в його характері була) і не данина моді, що процвітала серед молодих людей тогочасної Європи, а строгі економічні розрахунки і бажання втілити їх у життя. Граф не хотів одномоментного множення доходів, вичавлюючи з селян останні сили, він прагнув до багатства в майбутньому для себе і своїх дітей, заклавши міцний фундамент господарства.

«На міцні кістки повинні нарости пружні м’язи», — вважав Станіслав.

Не можна сказати, що важливі рішення приймалися графом Потоцьким просто. Він постійно радився зі своїм головним управляючим Мощенським: вони багато сперечалися, уважно вислуховували думки управляючих фільварками, просто заможних селян.

Так поступово Потоцький прийшов до наступного рішення. Селяни звільнялися практично від усіх повинностей в обмін на генеральний чинш — грошовий податок. З усіх повинностей залишався лише один день панщини на місяць для будь-якої сім’ї. На будівництво та ремонт доріг і мостів граф залучав селян на дванадцять днів на рік. Адже у добрих дорогах селяни були зацікавлені не менше, ніж граф. І ще дванадцять днів на рік він використовував їх під час сільськогосподарських робіт. Причому за всі ці роботи Станіслав платив гроші. Потрібно відзначити, особливо рвалася на роботи молодь: де ще, як не в колективі, можна було і познайомитися, і поспілкуватися, і проявити себе? Доходило до того, що давали хабарі управляючим, аби потрапити на панщину. Згодом було вирішено переселити селян із землянок у будинки, а нужденним граф Потоцький видавав кредити.

Усе це мало ще й інший підтекст. Графу необхідно було освоювати землі, а робочих рук не вистачало. Після всіх нововведень до маєтків Потоцького потяглися люди і з Лівобережної України, і від сусідських поміщиків, навіть із віддалених районів Польщі та Росії. Це, природно, викликало невдоволення сусідів, особливо гостро сприйняли втечу своїх селян Браницький і Чарторийський, але граф Станіслав швидко залагодив проблеми. Одним словом, робота закипіла, і, як писав очевидець, «хати сніжної білизни, оточені зеленими садами або осяяні вербою, з численними стогами хліба і стадами худоби, коней, овець і домашніх птахів, мали вигляд гарних і багатих селищ. Скрізь свобода, достаток і веселі обличчя. Влітку, ввечері, сільські вулиці пожвавлювалися співом дівчат і музикою молоді, танцями і тріпаком, що стрясав землю. У свята вранці, побожність у церкві і розгул пополудні збирали в корчмах народ здоровий, рослий і пристойно одягнений. Що ж сказати про хутори — як розкішні оазиси в степах чи в глушині лісів, і лише дзижчанням бджіл давали про себе знати, як Гесперидські сади з рясними фруктовими деревами; про озера, повні риби, з млинами; про поля з баштанами, косовицями та табунами волів, гнаних у Ленчну і Сілезію багатими селянами».

Хоча боргів у Потоцького тепер не було, такий стан граф вважав не нормальним. «Гроші повинні працювати» — це був девіз графа Станіслава, і незабаром грошики розтанули, як квітневий сніг, бо були вкладені у виробництво і сільське господарство. Звичайно, виникла необхідність у кредитах — і борги з’явилися знову.

Зате через деякий час у Тульчині запрацювали суконна мануфактура, каретний завод, в Умані — конезавод, у Махновці — панчішна фабрика, а ще — свічкові заводики, тютюнова фабрика, друкарня в Могильові, пивоварний і винокурний цехи, декілька аптек, закрутилися водяні млини, запахло шкірою на шкіряних заводах.

Іноді граф Станіслав навіть подумував: «Чи не занадто я самовпевнений, чи не переоцінюю свої можливості?» Але тут же відганяв від себе подібні думки і працював далі.

Робота роботою, а як же особисте життя графа, як задоволення?

Псове полювання — ось головна пристрасть графа Потоцького, що перекривала всі інші захоплення! Станіслав і сам час від часу намагався зрозуміти, чому ж його так захопило полювання, і не міг знайти однозначної відповіді. Може, це єднання з природою, красою якої граф не переставав захоплюватися? Або коні? Потоцький обожнював верхову їзду, а разом з нею і коней. Сам не багатослівний, він тонко відчував цю безсловесну, розумну, граціозну тварину. І кінь відповідав йому тим же. Бо коли в пориві пристрасті, в азарті переслідуєш вовка, лисицю, зайця чи іншу дичину, кінь повинен коритися найменшому руху шенкеля вершника, а можливо, навіть передбачати ці рухи, особливо при подоланні перешкод, широких крутоярів та високих огорож, коли саме життя і коня, і господаря залежить від їх злагодженості. Тому для полювання у Станіслава було кілька сумирних, витривалих коней, не надто гарячих і водночас дуже сміливих, що не боялися не тільки собак, а й вовків. А от для звичайних прогулянок граф частенько брав молодих жеребців із норовливою вдачею, і тоді після прогулянок обидва — і господар, і кінь — поверталися втомлені. Але це була не проста втома: обидва, молоді, повні сил, були задоволені, що змогли знайти «спільну мову», зрозуміти одне одного в русі, у вправній їзді.

А може, собаки? Псове полювання — полювання без зброї, одною з головних дійових осіб на ньому є собаки — гончаки і хорти. Перші йдуть по сліду дичини на острові (невеликий ліс посеред поля) і гавканням виганяють звіра на відкритий простір. А там уже за справу беруться красені хорти. Їхнє завдання — наздогнати і взяти звіра. «Ледарі мої», — ласкаво називав своїх хортів-грейхаундів граф Станіслав, дивлячись, як ці домашні улюбленці розвалювалися в кріслі або на дивані у нього в кабінеті в найледачіших