read-books.club » Пригодницькі книги » Маленький Бізон 📚 - Українською

Читати книгу - "Маленький Бізон"

185
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маленький Бізон" автора Аркадій Фідлер. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 74 75 76 ... 93
Перейти на сторінку:

— Е, ні!

— Або чаклун Кінаси?

— Теж ні!

— Тоді хто? Кажи!

— Наші батьки. Тато й мама. Вони не роблять помилок.

Міцний Голос любив їх так само, як і я, і, хоч це йшло всупереч з його поглядами, згодився з цим винятком.

Ми добралися до пагорка, під яким отаборився загін ворон. Ми припали до землі і поповзли в траві. На вершині ми зупинилися і роздивилися. Перші намети ворон були від нас не далі ніж за двісті кроків.

Дивитися на табір згори, саме коли ставлять намети, завжди було для мене величезною приємністю. Стільки всякої всячини можна було побачити в цей час. Зараз у долині ставили кілька десятків наметів. Біля цього поралось принаймні триста людей.

Але нас найбільше цікавили наші друзі. Ми пильно шукали їх серед дітвори. Але важко було вгледіти хлоп'ят у такому розгардіяші.

— Де ж вони заховалися? — бурчав Міцний Голос.

Та незабаром ми побачили кількох хлоп'ят, які виходили з-поміж найближчих наметів. Вони йшли якраз до нашого пагорка.

— Вони! — зрадів брат.

Ми впізнали Чорного Мокасина і ще одного з наших недавніх друзів.

Нас охопила шалена радість.

— Чекай! — шепнув Міцний Голос. — Утнемо їм штуку. Коли вони підійдуть ще ближче, давай загаласуємо й налякаємо їх!

Але я схопив брата за руку.

— Ні! Не треба кричати! Краще налякаємо їх якось інакше.

Міцний Голос згодився зі мною. Ми почали квилити по-совиному. Це були якісь дивні, п'яні сови, наче божевільні. Хлопці окотоки відразу відчули щось підозріле й розгублено глянули вгору.

Міцний Голос підвівся й зирнув з трави. Чорний Мокасин його відразу впізнав. Він хотів підбігти до нас, але зараз же згадав, що не можна, і замість цього, весело погукуючи, почав танцювати з другим хлопцем дикий танець радості. Ми знову заховалися в траві.

— Годі! — вигукнув брат. — Тікаймо!

Коли ми повернулися до табору, вождь Крокуюча Душа саме розпитував розвідників, які повернулися хвилину тому: вони мали дізнатися, чи нема серед прибулих Ракстона з товаришами. Розвідники переконалися, що Ракстона нема, і це дуже заспокоїло наших.

— Але ми бачили щось цікаве! — повідомив під кінець один з розвідників, крадькома кинувши погляд на мене та Міцного Голоса. — Нам здалося, що ми бачили якихсь двох воїнів, що підкрадалися до табору.

— Яких воїнів? — стурбувався вождь.

Але виявилось, що це помилка. То були тільки два молоді койоти. На луці між двома таборами розпалили опівдні кілька вогнищ. Тут зібралися старшини обох племен, оточені воїнами. Наші теж одяглися в найкращі вбрання, і коли обидва клани посідали на землі один проти одного — це було таке прекрасне, таке барвисте видовище, що я й досі, через багато років, згадую його з хвилюванням і захватом.

Нам, хлоп'ятам, дозволили зблизька дивитися на нараду. В мені боролися суперечливі почуття. Ворон-окотоків, чи, точніше, їхніх воїнів, які вже багато поколінь були нашими запеклими ворогами, ми уявляли собі у вигляді якихсь страхітних потвор, позбавлених будь-яких людських рис. З воронами була для нас зв'язана постійна загроза наглої смерті або ж скальпування. А зараз я бачив їх перед собою за кільканадцять кроків, і вони були зовсім інші, ніж я собі уявляв: статечні, чепурно вдягнені, приязні, зовсім такі люди, як ми. Справді тяжко було повірити, що це страшні воїни окотоки.

Нарада тривала недовго і відбувалася за споконвічним ритуалом. Промовляли обидва вожді. Перше слово забрав вождь ворон. Потім Крокуюча Душа виголосив таку промову:

— Ми були нерозумні — ми, чорноногі, і ви, ворони. Все своє життя і ми з вами й наші предки боролися між собою. З якої причини? Невже тому, що у нас однаковий колір шкіри? Сьогодні наші очі проясніли: стежку війни треба затоптати назавжди. У нас з вами тільки одна спільна стежка — боротьба проти зажерливості білої людини. Поки сходитиме сонце в небі й ростиме трава на землі, поки після дня наставатиме ніч — ніщо не повинно порушувати наш мир з воронами-окотоками. Ми шануємо вас так само, як наших воїнів. Запалімо спільну люльку.

Чаклун Кінаси приготував велику ритуальну люльку, зліплену з червоної глини, запалив її й подав Крокуючій Душі. Вождь затягся й передав її вождеві ворон. Отак, по черзі, з цієї люльки затягалися всі воїни чорноногих і ворон.

Під час цієї довгої заключної церемонії ми, хлопці, страшенно нудились. Здалека, на луці, за рядами воїнів окотоків ми бачили Чорного Мокасина та інших хлопців. Міцний Голос смикнув мене за руку, й ми пішли до них. Привіталися ми дуже сердечно, але по-індійськи, тобто стримано, без пишних слів.

Чорний Мокасин зараз же почав розповідати про нас дорослим, які стояли навколо. Мабуть, це було щось дуже добре, бо воїни окотоки, схвально кивнувши, подали братові й мені руку і міцно потисли наші долоні.

— Чого це вони так? — крадькома спитав я брата.

— Мабуть, Чорний Мокасин сказав їм, що я торік убив бізона, — пояснив брат гордо.

— А-а, так воно й є! — згодився я шанобливо.

Міцний Голос уже хотів розповісти чужим воїнам на мигах усю пригоду з бізоном, але не встиг, бо воїнів покликали до вогнищ. Тепер ми могли розмовляти вільно і зараз же запитали Чорного Мокасина, чому це їхні воїни так міцно тисли нам руки?

1 ... 74 75 76 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленький Бізон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маленький Бізон"