Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

— Коли до нас завітає та леді? — запитала вона.

Лора подивилася на годинник.

— Вона може з’явитися будь-якої миті. Її звати Аліса, і, я гадаю, коли вона прийде, ти можеш зробити для неї любеньку чашечку чаю.

Немов у відповідь на ці слова, у двері подзвонили, і Саншайн кинулася до парадного входу перше, ніж Лора встигла бодай поворухнутися.

— Добридень, леді Алісо, — урочисто привіталася Саншайн з розгубленим підлітком на порозі. — Я Саншайн. Прошу.

— Яке гарне ім’я.

Дівчина, котру Саншайн провела у передпокій, була високою та стрункою, з довгим білявим волоссям і веснянкуватим обличчям.

Лора простягла їй руку.

— Привіт, я Лора. Рада зустрічі.

Саншайн спритно схопила Алісу за руку й потягла її в садок, поки Лора на кухні заварювала чай. Коли вона вийшла з тацею і наборами для чаювання, то застала Алісу і Саншайн за обговоренням музичних кумирів.

— Нам обом подобається Девід Бові, — гордо проголосила Саншайн, щойно Лора почала розливати чай.

— Упевнена, він би цим утішився, — усміхнулась Лора. — Який тобі чай? — спитала вона Алісу.

— Будівельницький.[82]

Саншайн стурбовано крекнула:

— Не певна, що ми знаємо такий, — звернулася вона до Лори.

— Не хвилюйся, Саншайн, — заспокоїла її Аліса, — це я просто неправильно висловилася. Я мала на увазі: достатньо міцний, з молоком і двома ложечками цукру.

Аліса прийшла забрати дитячу парасольку, білу з червоними сердечками.

— Насправді я її не губила, — пояснила вона, — й я не можу бути абсолютно певна, що її призначено саме для мене…

Саншайн схопила парасольку, яка вже лежала на столі, і передала її Алісі.

— Так і є, — просто підтвердила вона.

Утім, Лора зауважила, судячи з виразу неприхованого обожнювання, з яким її подруга дивилася на Алісу, Саншайн, не замислюючись, віддала б своїй новій знайомій усе родинне срібло і Падую на додачу.

Аліса взяла парасольку і ніжно погладила її складки.

— Це сталося під час моєї першої подорожі до Америки, — розповіла дівчинка. — Мама взяла мене до Нью-Йорка. Для неї це був іще один робочий вихідний. Мама працювала редактором журналу мод, і їй призначили інтерв’ю з перспективним дизайнером, який мав шанси стати зіркою на нью-йоркському модному небосхилі. Як виявилося, він таки став. Але все, що про нього пам’ятаю я, це те, з якою огидою він глянув на мене, мов я щойно втекла з лепрозорію. Очевидно, той чоловік терпіти не міг дітей.

— Які ще леп-зорі? — запитала Саншайн.

Аліса глянула на Лору, але потім вирішила усе пояснити сама.

— Це таке місце, куди в давні часи запроторювали людей, що страждали від тяжкої недуги, у них навіть пальці на руках і ногах відпадали.

Лора готова була закластися на кругленьку суму, що наступні п’ять хвилин Саншайн перераховуватиме пальці Аліси. Слава Богу, та була у сандалях.

— На прогулянки містом часу майже не залишилося, — вела далі Аліса, — але мати пообіцяла зводити мене до скульптури Аліси в Дивосвіті, що в Центральному парку. Пам’ятаю, я була в захваті. Думала, що скульптуру так назвали на мою честь.

Скинувши сандалі, вона занурила ноги в холодну траву. Саншайн старанно копіювала її рухи.

— Того дня дощило, мама вже запізнювалася на наступну зустріч, отож була не в найкращому гуморі, але я почувалася дуже щасливою, весело бігла попереду… А коли ми дійшли до скульптури, там стояв дещо дивний чорношкірий здоровань, із дредами й у величезних черевиках, він там роздавав парасольки. Здоровань присів біля мене, потис мені руку. Я досі пам’ятаю його обличчя. Така суміш доброти і печалі, а звали його Марвін.

Аліса допила чай і з підлітковою безпосередністю налила собі з чайника ще.

— Тоді моєю улюбленою казкою був «Велетень-себелюб» Оскара Вайлда. Марвін скидався на велетня, але він не був себелюбом. Він роздавав речі. Безплатні парасольки. Так чи так, коли мама застала мене з ним, вона відтягла мене геть. Якби ж лише це. Вона ображала його. Марвін намагався дати їй парасольку, а вона поводилась, як справжня сучка.

Саншайн здивовано підвела брови, коли почула це випадково зронене лайливе слово, та з вуст Аліси їй подобалася навіть лайка.

— Він промайнув у моєму житті лише на мить, але я ніколи не забуду його обличчя, коли мене відтягнули геть.

Вона важко зітхнула, а потім усміхнулася, бо їй спав на думку інший спогад:

— Я послала йому рукою поцілунок, і він спіймав його.

Дата