Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

На диво, Порша навідувала брата. Але це були напружені зустрічі. Тепер вона відчувала до нього лише жалість і страх. Реакція Бомбардира на вияви цих почуттів була однакова: його це пригнічувало. Відмовивши в єдиному проханні, яке справді для нього важило, Порша завалювала брата дорогими, часто безглуздими подарунками.

Бомбардир не мав уявлення, що таке кавоварка, а про те, як нею користуватися, і поготів. Він вилив ексклюзивний крем після гоління в унітаз, а цифрову камеру підставляв під двері, щоб вони не повністю зачинялися. Зрештою більшість часу своїх візитів Порша почала проводити за чаюванням із Сильвією, улесливою доглядальницею, страшенною фанаткою книжок про Гаррієт Готтер, яких на ту мить, на нещастя, набралось аж на трилогію.

Юніс якомога старалася зробити кімнату Бомбардира хоч трохи схожою на дім. Вона принесла речі з його квартири, поставила фотографії Дугласа і Бейбі Джейн на кожну полицю та стіл. Одначе цього було недосить. Він покидав її. Відходив у свої світи.

Юніс і Бомбардир були в саду не самі. Евлалія годувала сороку залишками тоста від свого сніданку. Евлалія — стара, як світ, жінка, висохла до кісток, із шкірою кольору тушкованого чорносливу, дикими очима і тривожним сміхом. Її покручені руки схопилися за шишки палиць, які вона використовувала, щоб повільно пересуватися, човгаючи ногами. Більшість тутешніх мешканців уникали її, але Бомбардир завжди дружньо вітався зі старою.

Вони безцільно кружляли подвір’ям, як в’язні на майданчику для прогулянок. Юніс не могла витримувати своїх думок, а Бомбардир не міг думати. Евлалія віддала останній шматок тоста чорно-білому птаху, він склював його з землі, глянувши на Евлалію своїм яскравим, немов ягода бузини, оком. Вона замахнулася на нього ціпком і пронизливо заверещала:

— Геть звідси! Геть, а то ще в юшку засунуть! Вони можуть, ти ж знаєш. — Жінка обернулася до Юніс i скосила око, підморгуючи їй. — Нас тут годують усіляким лайном.

Судячи з запаху, який линув з вікна кухні в садок, Юніс зробила висновок, що стара, певно, має рацію.

— Йому капець, оцьому небораці, — раптом промовила Евлалія, виставивши гачкуватий ніготь на Бомбардира і якимось чином при цьому утримавшись на своїх палицях, — геть зовсім здурів.

Потім стара виставила палиці на бетон і розпочала своє болісне й незграбне пересування назад до будинку.

— Але душа в нього гарна, — сповістила вона Юніс, проходячи повз них. — Гарна то гарна, але душа його помирає.

Повернувшись у кімнату Бомбардира, Юніс відсунула штори, щоб впустити трохи світла блідого зимового сонця. Бомбардир мав затишну кімнату на третьому поверсі, чисту й простору, з великими французькими вікнами і гарним балконом. Але на балкон Бомбардиру не дозволяли виходити.

Юніс відчинила вікна вперше, коли відвідувала свого друга. Тоді, спекотного літнього дня, у кімнаті було жарко і душно. Ключ залишили в замку, але доглядальниця, яка прийшла перевірити, як тут Бомбардир, зачинила вікно, а ключ заховала в шафу на стіні. «Здоров’я і безпека», — прогарчала вона до Юніс. Після того Юніс ключа більше не бачила.

— Подивимося фільм?

Бомбардир усміхнувся. Для нього власне життя тепер стало чимось схоже на кепсько виданий несшитий рукопис. Деякі сторінки переплуталися, інші надірвалися, котрісь загубилися навіки. Первісну версію Бомбардирові вже не відтворити. Проте він і досі знаходив задоволення у знайомих історіях, переказаних у старих фільмах, які вони стільки разів дивилися разом. Більшість часу тепер він не пам’ятав власного імені, не знав, що він щойно їв на сніданок. Але досі міг вільно цитувати «Велику втечу», «Коротку зустріч», «Найкращого стрільця» та десятки інших своїх улюблених фільмів.

— Як щодо цього? — запитала Юніс, тримаючи диск «Клітки для пташок».

Бомбардир подивився на неї та всміхнувся, на коротку дорогоцінну мить туман розсіявся.

— Мій подарунок на день народження, — і Юніс знала, що її Бомбардир усе ще тут.

— Він досі тут, — стурбовано мовила Саншайн. Морква зайняв сторожовий пост у повітці, принюхуючись до запаху інших мешканців цього обійстя, і в Саншайн зростала підозра, що серед обідніх страв Моркви могла бути миша. Лора в кабінеті готувалася до зустрічі з людиною, що зв’язалася з сайтом і бажала сьогодні забрати своє загублене майно.

— Не переймайся, Саншайн. Я впевнена, що миші вистачить здорового глузду не показувати свій писок з нори, доки Морква тут.

Саншайн це не переконало.

— Але раптом. Морква загризе мишу і стане убивцею.

Лора усміхнулася. Вона добре знала Саншайн і була певна, що та не відчепиться, доки щось не зробити. Через дві хвилини Лора повернулася, причепила Моркві повідець і відтягнула його з повітки. На кухні вона пригостила пса сосискою й розстебнула його нашийник. До того як Саншайн устигла сказати хоч слово, Лора її заспокоїла:

— Міккі чи Мінні тепер у безпеці. Я зачинила двері повітки і нагодувала Моркву сосискою, він не голодний.

— Він завжди голодний, — пробурчала Саншайн собі під ніс,