Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

морські мушлі, розкладені на квадратиках картатого пледа, як шахові фігури на шахівниці. Це Роман звідкись привіз цей екзотичний скарб, а Даник зразу ж узявся його змальовувати. Тінь від крони дерева посунулася вбік, сонце атакує чорняву голівку. Господи! Та ж так і до теплового удару недалеко. А я тут зі своїми тинькуванням, мазанням і планами на сватання.

— Данику, пересядь під липу, в затінок!

Не чує — ритмічно погойдується вперед-назад і зосереджено малює. Збираю з пледа білі, рожевуваті та чорні мушлі. Треба перенести під дерево і їх, і плед. Маленький маляр протестує: без слів, без крику, просто видає протяжний пульсуючий звук.

— А-а-а-а!.. А-а-а-а!.. А-а-а-а!..

— Добре-добре, — кажу. — Заспокойся, кладу назад. Ось поглянь — усе на тих самих місцях.

Це мені здається, що на тих самих. Виявляється, не все і не на тих. Даник міняє місцями розкладені мною мушлі: замість рожевих черепашок припасовує білі, замість білих — чорні, з одних клітин забирає, на інші пересуває. Невже все було саме так? І як то можна було запам’ятати?!

Нарешті порушений порядок відновлено. Даник заспокоюється, всідається у звичній позі: права рука притримує на колінах альбом для малювання, в лівій — олівець, голівка нахилена. Здається, горіхово-карі оченята вбирають у себе не тільки обриси предметів, але й світло — якимось дивовижним чином втягують його через зіниці в худеньке тільце.

Біжу до хати. Повертаюся з панамкою і на мить завмираю над маленькою постаттю на пледі. Що це він малює? Ага, он той кущ здичавілого ясмину, що росте біля воріт. Непогано. Та що там непогано? Дуже навіть добре, як для п’ятирічного хлопчика, якого ніхто ніколи не вчив малювати, — кольорові олівці, нещодавно куплені Романом, — перші в Даниковому житті. Звідки ж тоді цей потяг до зображення? Хто вдихнув у нього це вміння? На ясминових гілках все рясніше й рясніше розквітають… морські мушлі. Виглядає трохи кумедно, але цікаво.

— Ох ти ж мій видумасику!

Рвучко нахиляюся, щоб обняти малого художника, і зупиняюся, завмираю — не можна! Зараз почне пручатися і штовхатися, розхвилюється, а тоді вже буде не до малювання. Він у своєму світі, до якого мені немає доступу. Поки немає… Але я повинна полюбити той незнаний світ, як із першої ж зустрічі полюбила самого Даника. Любий мій хлопчику! Скільки ж тобі довелося пережити, чого ти мусів зазнати, щоб ось так замкнутися, відгородитися? Бажання хоча б торкнутися до малого таке велике, що я не можу стриматися: обережно, ледь-ледь, самими вустами торкаюся м’якого шовковистого волоссячка на потилиці, втягую в себе його чистий дитячий запах, проводжу долонею по вперто нагнутій чорнявій голівці й надягаю на неї білу панамку.

Даник не пручається. Такий захоплений, що не помічає моїх доторків? Чи… не проти них? Розглядаю його личко, дуже схоже на Данине: такий самий тонкий акуратний носик, такі самі очі, губи — нижня повніша, а верхня трохи тонша… Зосереджено водить олівцем, вимальовує мушлі на гілках, творить свій химерний кущ — може, ясминомушль, може, мушлеясмин. Що це — бездумне копіювання всього, що перед очима, чи прихована гра особливого, витонченого розуму? Втеча від світу, якого він чомусь так уперто не хоче визнавати, чи репетиція до повернення в нього?

За містком чути знайоме чмихання машини. Біжу відчиняти ворота. Роман в’їжджає на подвір’я, витягає з автівки складений візок, ставить його на землю, хутко підтягується на руках, стає на ноги — лише на хвильку, й одразу перекидає туге натреноване тіло у візок, тоді розвертається і ще щось дістає з машини. Ні, не щось, а когось. Руде цуценя з довгими обвислими вухами швидко лиже його в ніс і округляє на мене здивовані темні намистинки очей.

— Ваша цуценяча величносте! Дозвольте мені поцілувати мого коханого чоловіка! — прошу цуцика і припадаю до Романа, вдихаю запах його тіла, обціловую засмагле обличчя, шию, плечі. — Що там із газетою?

— Усе о’кей! — Роман здіймає долоню з розставленими у формі літери V пальцями. — Газету зареєстровано, люди збираються бойові, цікаві, допитливі, з новим мисленням. Отепер ми попрацюємо! Без цензури, без перепон. Та ми тепер гори звернемо!

Цієї миті він нагадує мені Вікторіо. Й одразу ніби чую голос Чистика: «Поживемо — побачимо». Авжеж, побачимо. Тільки не віриться мені, що журналістика коли-небудь зможе існувати без перепон. Це не та професія. Зникнуть одні, з’являться інші, завжди знайдеться хтось, кому правда поперек горла ставатиме. Роман не такий наївний, щоб цього не розуміти. Але зараз він дуже щасливий!

— Авжеж, — кажу. — З таким редактором і щоб гори не звернути!

Даник не малює. Сидить наструнчений, із затиснутим у пальцях олівцем. Прислухається?

— Данику! — гукає Роман. — А подивися-но, хлопчику мій, кого я тобі привіз! Їду оце собі з міста та й їду, аж бачу — стоїть на дорозі оце руденьке чотирилапе чудо, підняло вгору хвостик — голосує, значить, отак, просить, щоб я зупинився. Зупиняюся, думаю, чом не підвезти такого симпатичного пасажира. А він раптом і каже мені… Знаєш, що каже? «Завези-но мене, дядьку Романе, у славне село Ожинку, до хлопчика Даника». От я і привіз.

Даник не озирається. Але цуценя, ніби зрозумівши, хто тепер його господар — голосно гавкає, зіскакує з Романових колін і котиться споришем. Ми завмираємо: що зараз буде? Спочатку на плед падає олівець, потім альбом, тоді розпрямляються плечики, дві долоньки хапаються за золотаво-кремові вуха і тягнуть до себе, притискають цуцика до грудей. Песик не пручається — радісно лиже Даника в обличчя, у відстовбурчені вушка, ще і ще.

— Дякувати Богу! —