Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

— А якщо приїде Дана?

— Ми будемо її чекати. Разом із Даником.

— Хатко, хатко, стань до лісу задом, а до мене — передом!

Кажу голосно, щоб Даник чув. Із ним треба постійно говорити, безперестанку, щоб він відчув увагу і пішов на контакт. Отож, кажу й уважно поглядаю на нього: чи зреагує? Ні, навіть не ворухнеться. Не хоче мене слухати або не знає казки, тому й не розуміє, чого це я, доросла жінка, нібито при повному розумі, з хатою розмовляю?

Але мені й справді хочеться з нею поговорити, з цією старенькою хатою, що наче випірнула з темних глибин часу і втомлено присіла серед синюватого споришу, як дика рябенька качечка після довгого перельоту. Колись червонясто-руда, вона за довгі десятиліття вицвіла, вигоріла на сонці. Вимилася дощами та снігами до блідо-цеглового кольору черепиця, тріснув по діагоналі комин, попливли плямами й вологими розводами потиньковані рудою глиною стіни, лише невеликі вікна, по шість квадратних чарунок у кожному, зосталися неушкодженими. Ще день-два сонячної погоди — й усе це ряботиння зникне під білосніжним пластом вапна, розведеного мною он у тій великій оцинкованій балії.

Ніколи не займалася ремонтом, не тинькувала, не фарбувала і не білила, а тут — наче хтось рукою моєю водить. Споконвічна генна пам’ять, прихована в кожній жінці до пори до часу? Чи це — просто спроба відтворити те, що бачила дитячими очима колись, давним-давно, ще в іншому світі?

Узагалі-то ця наша хата була дерев’яною — дубові зруби, стесані наполовину, всередині утворювали рівненьку стіну, а назовні виходили горизонтальними опуклостями, які бабуся Ганна перед кожним Великоднем фарбувала вохрою. Чому саме вохрою? Може, щоб хата була не такою, як в інших? Сільські господині зазвичай переймають одна в одної геть усе: рецепти страв, взірці для вишивок, фасони спідниць, щоб було, «як у всіх». А в бабусі Ганни все мало бути по-своєму. І коли її не стало, мама нічого не змінила.

Але коли тут влаштували бібліотеку, дерев’яні стіни обвалькували та поштукатурили — заклад культури мав відрізнятися від поліської хати. Тільки вікна чомусь залишили ті самі. Нещодавно книжки перевезли в новий будинок культури, а хату покинули напризволяще: давним-давно не ремонтовану, з облупленою штукатуркою, з бур’яновими заростями, що шугнули під самісінькі вікна. Серед тих бур’янів вигойдалися мальви, такі буйні та високі, що кропива та лопухи їм і до колінець не дістають. Колись ці ружі, так в Ожинці називають мальви, росли біля воріт, а тепер аж сюди від дороги прибилися, всю хату оточили.

Дивлюся на мальви, а згадую історію з різдвяником, Дану, яка посеред зими принесла мені його червону квіточку. Це Дана мені сказала, що квіти мають пам’ять. Їх можна перевезти в інше місце, пересадити в інший ґрунт, навіть по-іншому назвати, але ніхто й ніколи не змусить їх розпуститися в інший час, ніж вони цвіли колись на своїй землі. Цікаво, чи мальви такі ж пам’ятущі, як бразильський кактус люмбергера, перейменований у нас на різдвяник, чи впізнали вони мене? А якщо впізнали, то що відчувають?

— О, хата вже не світить ребрами. Хутко ж ти впоралася, як заправська сільська молодиця. А я тіко спитати зібралася, чи поміч потрібна. Дивишся на ружі? То така квята, що, де не посій, там вродить, — тітка Калина повільно йде зарослим травою садом, несе поперед себе трилітровий слоїк із молоком і ще здалеку говорить, говорить. Вона завжди була такою балакучою, та й ходила бігом. А тепер бач… — Мо’, думаєш трохи постинати те військо ружане, якусь грядку цибулі під хатою посіяти?

— Ні, — кажу. — Хай собі ростуть, цибулі нам і так вистачить. Та й не збираюся я тут жити. Будемо навідуватися до хати. То хай хоч мальви її стережуть.

— То нащо стіко клопоту було затівати з глиною? Одпочила б краще, на річку пішла б зі своїм малим. Завтра Грицьо приїде, ото зрадіє. Він же хлопаком у тебе залюблений був. Так переживав, як дізнався, що тебе удочерили і що теперка його письма до тебе не будуть доходити, бо ж то тайна, хто і куди тебе забрав. О, що то було! Так поки що і не знайшов собі путящу пару. Непутяща, було, трапилась. Але нащо йому то чудо в пір’ї? Він у мене порєдний, до роботи нарваний. У районі його дуже уважають, кажуть, ніхто так машину не полагодить, він теперка бригадир на ремонтній станції. Та ти його не впізнаєш.

Ставлю молоко у прохолодні сіни, дивлюся вслід тітці Калині — Боже, як же вона колись бігала! — і думаю, що непогано було б звести Грицика з Євою. Євуся обіцяла за два тижні приїхати до нас у Привітник. Із них би вийшла гарна пара. А я в ролі свахи реабілітувалася б перед сусідом, який колись так настраждався через своє перше кохання до мене.

З даху над дверима розкішним довгим чубчиком звисає жмут ясенових пагонів з блискучим світло-салатовим листям. І як йому вдалося так прорости поміж хвилястими латочками черепиці? Жаль, але доведеться, мабуть, гілочки зрізати, а корінці повисмикувати, щоб не зруйнували дощенту дах. Коріння, воно ж таке — і камінь зрушить, і асфальт розтрощить, що вже казати про стареньку черепицю. Хоча… Хм… Хата з чубчиком… Хата з чубчиком!

— Данику! — гукаю. — А поглянь-но, який у нашої хати кучерявий зелений чубчик! Бачиш, як звисає? Правда ж, гарно?

Не озирнувся. Сидить, обернений до мене худенькою спинкою, і зосереджено водить олівцем. Перед ним — маленькі