Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

Черчик стояв навпроти, просунувши голову крізь отвір «тваринної шуби». На лобі виступив піт. Муляж голови відкинув назад. З бутафорською пащекою той нагадував оригінальний капюшон. Або мисливський трофей, готовий до показу гостям майбутнього Черчикового маєтку.

— Непросто, мабуть, у цьому шанхайському барсі гасати лісом? — поцікавився Богдан.

— Так, але заради справи…

— Що?!! — Лисицине здивування сягнуло іншої галактики, не надто бажаючи повертатися. — Оцей костюмований театр одного актора ти називаєш «справою»?

— А що тут такого? — не розумів Черчик. — Хіба в нас жартувати заборонено? Он навіть геловін в америкосів запозичили. З нечистю всякою. А я так, легенько…

Лисиця хитав головою.

— Ну що я такого зробив? — не вгавав гореницький «вовкулака».

— Твоє щастя, — твердо заговорив Богдан, — що Царенчиха Богові душу не віддала. Лікарі, молодці, з того світу витягли. А то б оці браслетики на тебе наділи міліцаї. І бесідували б зараз з усією своєю елегантністю і вишуканими манерами. Та ти ж у курсі…

Жорик похнюплено бликав, як його односелець удавав невинне створіння. Братусь погладжував бороду й уважно слухав, не пропускаючи жодного слова. Головред усе мотав на вус.

— Та припиніть ви, — хотів махнути рукою «бранець», забувши, що його «лапи» віднедавна стали «єдиним цілим». Тільки й смикнув правицею, що потягла за собою ліву. — Ну, переодягся, ну, полякав трошки. Але вони самі винні. Почали пліткувати, нісенітниці всілякі вигадувати. Розтеленькали про вовкулаку цього… Тут мене думка й шпигонула: раз ви його вигадали, нате, одержуйте. І момент зручний підвернувся. Коли ще випаде?

— То ти вважаєш свої викрутаси невинним жартом? — шаленів Лисиця. Скільки згаяли часу, скільки енергії віддали! І все заради того, щоб упіймати… Черчика. Дуже смішно. Треба про це хоч нікому слівцем не прохопитися, а то піднімуть на глум. Та й хлопців попередити. Хай теж рота на замок. Хоча, якщо відверто, гніватися не було за що. Усе минуло вдало. Тепер гореницького вовкулаку можна викреслювати. Вся його таємниця — це сон рябої кобили, помножений на недолугий розіграш. Хоча… Черчикові слід віддати належне. І треба ж докумекати до такого! Ні, що не кажіть, а є в цьому хлопцеві якийсь х-фактор, якийсь потужний талант, невгамовний креатив. Його б — та на благо цивілізації. А так… Ні собі, ні людям. Щоправда, happy end вовкулацької епопеї до розгадки смерті Ольги Довгань не наблизив. Віз залишався на місці. Хоч напружувалися, аж упряж тріщала. Ні. Не існує універсальних життєвих формул. Обов'язково знайдеться непокрита й ними діляночка. І опинитися там чомусь випадає саме тобі…

— Ну, гаразд, — видихнув передумане Богдан, — ти захотів погратися у вовкулаку…

— Захотів, — кивнув Черчик. — У Києві пригледів потрібне «обмундирування», пошив такий ось зручненький комбінезон, приладнав голову, лапи з кігтями, зробив місце для обличчя (і щоб дихати легше, і щоб оглядовість більш-менш нормальна, але й щоб конспірацію не поламати). І почав час від часу прогулюватися лісом. То парочку закохану підлякаю, що захотіла від світу заховатися, то шашличників прожену, що постійно гадять після себе, то безхатька якого немитого…

Черчик якось з острахом покосився на Братуся. Той, як і належало чемпіону (хай і колишньому), стійко витримав.

— Виходить, ти робив корисну справу? — іронічно запитав Богдан.

— Виходить, — шморгнув носом здоровань і несміливо посміхнувся. Проте оточення цієї посмішки не підхопило.

— Ну а коза й гуси? — запустив, як здавалося, вбивчі аргументи професор.

— Так вовкулака ж повинен щось їсти, — невідпорність відповіді перевершувала невідпорність питання. Це відчули всі.

— Але ж ти їх украв? — Лисиці здалося, що цього разу Черчику доведеться сутужно. Однак помилився.

— А де ви бачили, щоб вовкулака здобич купував?

Правду кажучи, професор вовкулак не бачив узагалі, але питання відлунювало нокаутом. Треба підводитися.

— Ну-у-у, — протяг Лисиця, — якщо звернутися до етнологічних записів, то можна побачити…

Підводився непереконливо. Збоку таке «повернення до вертикальності» нічого, крім співчуття, не викликало. Але зараз не до реноме. Вміння обирати пріоритети диктувало свої правила.

А Черчик розцвів. Скидалося на те, що уявляв себе на своєму ж бенефісі.

Ображений на «підробного вовкулаку», Жорик набундючено мовчав. Його переконання знищували не так часто. Тому й сумував. Тому й переживав.

Головред і лісовий Ван Дамм почувалися статистами. Хоча, істини заради, з цією роллю впорались блискуче. Можна подумувати про «Оскар». За роль другого плану.

— То що будемо робити? — розгублено запитав Черчик, а потім ожив: — Може, відпустите? Га? А я більше не буду. Чесне слово!

Лисиця подивився на команду. Команда, як за командою, глянула на «командира».

«Зрозуміло, — підсумував Богдан. — Відповідальність знову на мені».

Така очна нарада — красномовніша за словесну. І головне — чудово зрозуміла. Усім.

Перекинув погляд на Черчика. Той теж застосовував мову очей. Зараз нею молився.

На Лисицю молилися вперше. Студентське благання на іспитах не