Читати книгу - "Скалаки"

class="book">День згасав, смеркалося. В усьому селі панував незвичайний рух, люди бігали з двору до двору, стояли купками на вулиці, про щось шпарко гомоніли. Сходилася молодь, озброєна здоровим дрюччям та довбнями. Нараз усі вмовкли: вдарив дзвін. Люди повернули голови до дерев’яної дзвіниці біля церкви. Дзвонили не до служби божої, а на сполох у великий дзвін, потім по долині рознеслося гудіння всіх дзвонів. У відчинених вікнах дзвіниці спалахнуло кілька смолоскипів, вони освітили постать Рихетського. Унизу закричали, гук полетів од хати до хати. Рихетський побачив, як у полі за селом замигтіли в вечірньому присмерку вогники.

— На Чортовому горбі,— мовив один із селян, що стояли поруч нього на дзвіниці.

Чортів горб між Ртинею й Батньовицями, схожий на довгасту могилу з плескатою верхівкою, лежить серед рівного поля самотньо, від чого й пішла його назва: повідають у народі, ніби його впустив там розгніваний чорт.

— Це батньовицькі! Почули й побачили наш знак! Певно, скоро надійдуть!

Невдовзі примчав гонець із недалеких Батньовиць і зайшов до рихти. Нівлт, побачивши його, спустився з дзвіниці.

— Бачили ваш знак,— сповістив посол.— Зачекайте нас, ми ще хочемо сватоньовицьких діждатися.

— У вас усі підуть? — спитав ртинський війт.

— Дехто не xoче, та ми примусимо!

Настала вже ніч, а розлоге село Ртиня не втихало. Юрми розхвильованих селян чекали тільки знаку та приходу сватоньовицьких.

* * *

Надвечір того ж дня в корчмі села П. стояв незвичайний гамір. У невеликій, тьмавій хаті зібралося багато народу. В густому димі, що наповнював корчму, блимав вогник каганця, слабо освітлюючи людські обличчя. Люди пили пиво, пахкаючи коротенькими люльками, й голосно розмовляли. Декому випите вже розігріло кров. Майже всі говорили про прихований панами указ, про золотий підпис, про злидні.

Часом в одному чи другому кутку хто-небудь заводив пісню, та вона зразу тонула в галасі. Їржик ходив од гуртка до гуртка. Люди, звісно, дивувалися вельми такому раптовому одужанню, але скоро взнали усі, в чому річ.

Скалак, стоячи посеред корчми, глузував із хлопської одваги.

— Будь-який писарчук його змордує, вкине до цюпи, різками звелить одчухрати, а він, вийшовши з глибки, ще й ручку цілує ласкавому панові. Тільки за брамою посвариться кулаком, та й то в кишені.

Більшість зареготали, та дехто грюкав по столу й кричав:

— Побачимо!

— А я чув іще, ніби хлопи молебні правлять за милостивих панів, що скинули хоч половину пішої панщини.

— А указ? — гукнув хтось.

— У замку під замком сховали! — відповів Єнік.

Їржик ударив у струни, і всі на мить затихли.

Ой віддав мене в рекрути Находський вельможний пан. Мотузом зв’язали, До полку забрали, Ще й приставив варту сам.

Струни затихли. Старий селянин, що мовчки сидів у куті, підвів голову й прислухався. По зморшкуватому обличчю діда видно було, як вразила його ця пісня.

Цимбали забриніли знову, і Їржик заспівав:

Не гадав, не думав, Що буду вояк, Та на ногах пута — Втекти нема як. Серед ночі в хату Вдерлись мене брати, Плачу, нарікаю — Нема ради.

Старий селянин, сперши чоло на мозолясту долоню, застогнав:

— Ой Єнічку мій, Єнічку!

— Сердега старий, єдиного сина в нього забрали. Двадцять років... Хіба він його діждеться?..

— Єнічку мій! — ридав дід. Пісня роз’ятрила його давній біль.

Таточку мій рідний, Я б вас просив: Викупіть мене ви,