Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

Лев з Ганнусею повернулися до водоспаду. Марі вже встигла здійняти ґвалт, де вони поділися. Така була зворохоблена останніми подіями, що легко придумувала всілякі жахи. Уяву мала не гіршу, ніж Стівен Кінґ...

До радісного товариства підійшов, накульгуючи, водій мікроавтобуса, про якого вже й забули.

— Все готово, Леве Львовичу! — повідомив Безрукому.

Стіл був накритий у дерев'яній альтанці. Всілися. Смакували вишукані карпатські страви, охали, ахали, прихвалювали. Борис устигав не лише змітати страви, але й смакувати історію із спасінням душі Львова. Щораз розпинався, який неоціненний внесок своїм безцінним мозком він зробив для перемоги. Правда, не забув похвалити Любу і Марі, декілька теплих слів, як координатору місії, припало й Безрукому. З того монологу Лев тішився найбільше, а коли всі наситились, мовив:

— А тепер, панове, ще один сюрприз. Хоча, признаюся, не впевнений, чи він вам сподобається...

— Сподобається, Леве Львовичу, можете не переживати!.. — запевнив вундеркінд, смачно плямкаючи. — З однієї простої причини: не буде скучно! — Бо всі ваші дії, вибачте за відвертість, — алогічні. Щоб їх збагнути, треба знання поєднувати з інтуїцією, плюс... — юне світило науки зробило затяжну паузу, — бути хоч крапельку божевільним. А ми такі! — зареготав він. — Ну то що, як зветься ваш сюрприз?..

— Правда, — відповів Лев голосом, що змусив усіх перестати жувати. Усіх, окрім юного ботаніка. Якому природа вже давно зізналася, що правди не існує... Правда — віртуальна, дуже капризна жінка. Вона з головою віддається тільки тому, хто вірить у її побрехеньки...

— Правда з ваших уст звучить загрозливо, — намагався жартувати Борис. Хтось під столом копнув юнака в ногу, щоб замовк.

— Отож почну з того, що не лише ви, дорогенькі, прислужилися до того, що душу Львова звільнено. Як дехто з вас знає, колись я був тренером з «бойового гопака» — навчав виживати у нашому світі таких самих покалічених долею екземплярів, як я. Тобто дітей з фізичними вадами. Хлопці повиростали, розбіглися межи людьми, влаштували життя, але відчуття плеча друга не втратили. Захланний світ не зловив їх, слава Богу.

— Знаємо, — не витримав Борис, — це вони захопили замок Лавника. Ну, ще тоді, коли ви шукали Марі. Під час містичної спецоперації із звільнення привида безрукого ката...

— Так. І саме ці чоловіки погодилися знову витягати мене з халепи...

— Похвально, — вундеркіндові не закривався рот. Люба притулила свого мініатюрного пальчика до пухких вуст, натякаючи Борисові, щоб замовк.

— Отож першим, за ким мої хлопці почали слідкувати, — був маг і гіпнотизер Наум Чортополох. Чому?.. — запитав Лев. І сам відповів: — Бо просто так відкривати свої видива Марі, що «мер сидить на смерті», сенсу не було. Логічно?..

— Але він мав рацію... — попередила Марі.

— Мав. Але навіщо про цю рацію було признаватися тобі?.. Саме тобі, дружині ненормального Безрукого?..

— Не знаю...

— А я захотів дізнатися. І тому за ним ходили крок у крок... Ті, кого маг не знав і запідозрити у шпигуванні не міг... Хіба що допомогла б йому магія... Словом, виявилося, що Чортополох уже другий рік працює в міській раді в архіві. Цікаво?.. — Товариство мовчало. Працює, то й на здоров'я. Що тут такого інтересного?

— Смію здогадатися, що за Бориславою Болеславівною ви теж організували стеження... — не витримав Борис. — Після того, як вона дізналася про послання...

— Точно... — підтвердив Лев. — Тільки не перебивай, — попрохав, — бо думки й так у клубок зіжмакані... Так от, — вів далі Безрукий, — усе йшло нормально, Чортополох і Стійка були під контролем, ми спільними зусиллями вирахували, що викрадення душі Львова має відбутися 6 травня. І саме в цей вечір у моєму піджаку знайшовся загублений телефон. Підозріло? Є таке діло... Виявилося, що його спочатку знайшла, а згодом підкинула мені в кишеню наша інститутська прибиральниця пані Дуся. Скоріше, бабуся Дуся, але жвава, як пропелер...

— І за бабусею ти теж почав шпигувати... — зіронізувала Марі.

— Ти не помилилася, кохана... — кивнув Лев, приховуючи роздратування. — І цю бабусю мої хлопці бачили у ратуші. З ким би ви подумали?.. З Чортополохом!.. Що мав на це подумати алогічний Лев Львович?.. — Безрукий звертався до Бориса. — Збіг?.. Можливо... — відповів сам собі. — Далі. Наступного дня хтось з моєї електронної пошти надсилає вітання з днем народження Стійкій, а заодно і повну розшифровку того, як ми дізналися про час викрадення душі міста... Сказати, що я був шокований, — все одно, що нічого не сказати. Я був розбитий, пригнічений, відчував себе голяка на проспекті Свободи. Ніби поставили мене там на глум замість Тараса Григоровича!.. А генія відпустили розім'яти м'язи, погуляти Львовом...

— Не забувайте, що з вашої пошти так само прийшла фотографія і до мене, якої ви не відсилали!.. — додав Борис.

— Отож-бо! До того ж, я, бевзь, відаючи, що хтось знає пароль до моєї пошти, даю цю саму скриньку мерові, щоб він мені скинув крісло дракона, сфотографоване опівдні!.. До слова, це ідея Люби, молодець!.. Сам Бог нам послав таку метиковану красуню!..

Замість вкритися рум'янцем дівчині — почервонів чомусь вундеркінд.

— І цього листа хтось прочитав! сплеснула в долоні бабуся.

— На жаль, пані Гелено, так. Раніше за нас. А у фотографії було друге послання... І тоді я знову стрімголов мчу на роботу і знаходжу в своєму кабінетику мініатюрну