Читати книгу - "Свята Марійка"

– Мені треба кров улляти! – замість радості попросила вона Дениса: дуже боялася зостатися без зубів…

– А ми… Як подзвонили про дитину, то ми з Максимом майже сутки відгуляли! Я ж виніс хлопцям на роботу могорич. Не зміг відразу ж приїхати, вибач…

Кров Наталці привезли на третій день.

– Ну що, курити не хочеться? – сміялася до неї медсестра, як після крапельниці тулила вату до руки.

– А то чому?

– Бо здавали тобі кров чоловіки, а вони ж усі поголовно п’ють і курять!

А вночі, після переливання крові, у Наталки від молока сперло груди…

Жінки в палаті спали, а вона одна лежала й плакала.

Як уже не мала сил терпіти, вийшла Наталка із палати й почала ходити темним коридором – чекала ранку.

– А чого це ти тут бродиш? – там її й зустріла санітарка. – Чого не лягаєш спати?

– Мене болить!..

– Де болить?

– Ось, – і Наталка показала на пазуху. – Ой, тьотю, як же мене дуже болить!..

– А як твоє прізвище? – спитала жінка.

Тієї ночі Наталка вперше побачила свою дочку, притулила її до себе, нагодувала молоком. Назвала Зойкою.

– А що, хіба у Наталки є у грудях молоко? – дивувалася вранці медсестра, коли їй сказали, що дитину треба нести на годування матері. – Я ж думала, що… Там стільки крові витекло! Ви б бачили…

Але тепер, коли несли годувати усім мамкам у пологовому відділенні дітей, то несли й Наталці її дитину. Як вона раділа!

Кожна породілля сідала і примощувала для годування дитину в пелену. Наталка ж мусила годувати дитя лежачи, бо була порізана, боліло…

Перші дні Наталку мила медсестра. Вона заходила із чайником у палату і лила теплу воду; а потім брала в руки квача із зеленкою – мастила ним по рані.

Коли ж Наталка стала на ноги впевнено, два чи й три рази на день мала сама собі робити ту процедуру.

У темному туалеті пологового відділення, в кутку стояла висока руда залізна бочка із водою, що була аж чорна від марганцю. Породіллі ставали над кахельною підлогою і давали собі раду…

Коли Наталка вперше торкнулася рукою до рани, під пальцями почула грубий рубець, гострі кінці ниток – і дуже збридилась.

Як приходив час Наталці виписуватися із пологового будинку, – а вона вже рахувала дні! – була субота, небо спохмурніло, і здійнявся сильний вітер.

– Треба почекати до понеділка. У вихідний день тебе ніхто не випише.

– Ще два дні!.. – із відчаєм простогнала Наталка. – Я тут збожеволію!

– Випишемо зараз, без огляду, можуть бути проблеми. Але якщо дуже хочеш…

– Я буду проситися.

– Тоді поміряй температуру, – сказала медсестра і дала до рук Наталці ртутний градусник.

Як же того градусника боялися всі жінки-породіллі!

– Дівчата, – розказувала якось одна, що тільки-но повернулася «із крісла». – Їй-бо, аборт легше робити! Де в мене ця температура взялася? Щоб я була знала, що так буде боліти, краще б нікому й не зізнавалася – випила б собі тихо аспірин, і все.

– А чому? – запитала Наталка.

Жінка тільки пхикнула:

– Уяви: вилазиш ти на крісло, тобі у тіло встромляють ножа і по живому ріжуть! А ти ще й щойно після пологів… Кров тоді ллється, як із свині, а ти й крикнути не смієш!

Жінка скрутилася на ліжку калачиком, підібрала під себе ноги й заскавуліла від болю.

Через те Наталка й раділа, що температури у неї не було.

Аж тут, як поміряла, набігло тридцять сім ще й п’ять…

– Тебе з такою температурою додому точно не відпустять, треба буде ще в палаті посидіти, – поспівчувала сусідка по ліжку.

– Ні, я вже не можу… – буркнула їй у відповідь Наталка.

– Із цим не жартуй, всяке може бути. Може, і випишуть, але з собою дадуть якісь таблетки.

– Мабуть, так…

І як понесла Наталка на вахту градусник, таки зізналася медсестрі, що має підвищену температуру, але жінка в той час була чимось пильно зайнята й не розчула слів, просто кивнула головою. Наталка й зраділа.