Читати книгу - "Свята Марійка"

– Зачекайте… – прошепотіла Наталка. – Я ж іще не бачила свою дитину. Можна я на неї подивлюсь?

Бабуся посміхнулась, склала руки на грудях, заплющила очі…

– Хто в мене народився?!! – напруживши всі сили, якомога голосніше спробувала крикнути Наталка, невидющими очима шукаючи лікарів. – Ви мене чуєте?!!! Кого я народила?!

– У тебе дівчинка! – відповіла їй тітка Валя.

А потім…

– Господи!!! Йдіть сюди! Вона ж спливає кров’ю! – із тривогою скрикнула Людмила.

«Краще б я не питала про дитину… – марила Наталка. – Тоді б вони мене залишили у спокої… А куди ж це поділася моя бабуня?»

– Та тут витекло зо три літри крові!!! – кричала до Казанцева тітка Валя. – Я біжу по лід!

– Ставте крапельницю!!! – кричав Казанцев. – Мені не треба псувати статистики!

Дитину відразу ж понесли геть, так і не показавши її Наталці. Але вона про те й не турбувалась, тепер лежала й блаженно посміхалася: вона жива, а ще – щойно бачила бабуню, і ніхто не терзав тіла, нарешті нічого не боліло.

Та коли на живіт упав холодний лід й до руки присмокталася крапельниця, Наталка знову побачила білі стіни, перекривлене від тривоги обличчя над собою, почула ненависний голос:

– Розсунь ноги! Чуєш?! Ти мене чуєш?!! – кричав Казанцев.

– Ні!!! – заплакала Наталка. – Ні! Я не хочу!

– Зараз я тебе зашию, ще трохи мусиш потерпіти!

– Ні!!!!! – стогнала Наталка. – Ні, не треба…

Але голка уже рвала її тіло, і той біль теж був новим – твердим і холодним.

– Не можу… – шепотіла Наталка пошерхлими губами й хотіла б умерти. Але тіло, наперекір її бажанню, жило далі. – Не можу… Вже не можу більше… Помираю…

– Не можеш?! А кричати тут змогла?! А всім нерви виїсти ти можеш?! Зараз я тебе заштопаю, а тоді можеш помирати!!!

Коли всі покинули Наталку, порвану й понівечену, в родильній кімнаті саму, вона лежала на холодному столі, хоч і боліло їй все тіло і трясло в нестерпних дрижаках, хотілося одного – спати.

Тільки ж…

– Не спи!!! – витягував Наталку із солодкого марення голос чужої жінки. – Не можна спати!!! – різко кричала медсестра над головою. – Як оце зараз заснеш, то вже ніколи й не прокинешся! Можеш кров’ю стекти! Я коло тебе сидіти тут не буду!!! Я зараз піду, але ти знай, щоб не спала!!! Чула?!! Бо помреш!!!

Враз блискавкою промайнула думка: а я ж таки ще не побачила своєї дитини! Я не тримала дитини на руках! Не поцілувала…

І хоч спати Наталці хотілося тоді більше від життя, але мусила вона жити.

У палату Наталку, як і Таню колись, занесли у простирадлі й обережно поклали на залізне ліжко.

Під спину санітарка застелила церату, а межи ніг дала пелюшку.

– Вставати сама не смій! – сказала вона Наталці. – Якщо щось схочеш, то кажи дівчатам, нехай мене гукають.

На ліжку Наталка пролежала майже добу.

А в пологовому відділенні почали саме труїти блощиць.

– Ну, дівчата, переходимо на перший поверх! – зайшла в палату медсестра. – Всі берете зараз же постелі і йдете вниз, а ти, – звернулась до Наталки, – ще тут лежи, бо не транспортабельна!

І вона залишилась сама. Білі стіни, сині кахлі умивальника, відлуння далеких кроків. Але потім, хоч і ходив світ ходором, і в голові шуміла невідома річка, таки не витримала, встала на ноги й, тримаючись руками за стіну, вийшла із палати і пішла сама східцями донизу.

– Ти що, здуріла?! – побачила її на коридорі медсестра. – Тобі ж не можна ще ходити! Ти ж сама ще не можеш!

Наступного дня до Наталки навідався Казанцев, помацав її живіт, пощупав пульс.

– Дзвони своїм родичам, аби шукали для тебе кров! – сказав. – Бо як не уллють тобі зараз, то будеш тоді мати проблеми: зуби випадуть і посипляться кістки.

Аж тоді прийшов Денис…

Наталка лежала на ліжку й не могла підвестися від безсилля.

Через прочинене вікно Денис просунув для Наталки великий букет білих троянд, таких, як і в день їхнього весілля. Бо це й був той самий день, минало рівно рік…

– О! Яка ти тепер стала! – сміявся Денис і дивився на її плаский живіт.

А вона від