Читати книгу - "Все буде добре"

поверху на це дивилася приваблива жінка в короткому блакитному халатику. Коли таксі з Антоном завернуло за ріг вулиці, а Марія зникла в глибині квартири, Віталік нарешті глянув на телефон, який тримав увесь цей час у руці. Задумався, зважуючи всі «за» і «проти», та криво посміхнувся.

– Не втручатись, кажете? Добре, не буду втручатися, – сказав сам собі та завів двигун. У нього було ще багато справ.

7

Антон стояв і не міг бодай зрушити з місця. Авто привезло його двадцять хвилин тому. Висадило перед власним будинком і зникло десь між нічних вулиць. І ось, піднявшись до своєї квартири, чоловік застиг із піднятою рукою. Дивні відчуття переливалися десь глибоко всередині. Тікаючи від дому, він усе одно повертається додому. Заради однієї жінки знищує життя іншої. Навіщо? Чому вона дозволяє таке із собою робити? І що змушує його самого так чинити?

Антон закусив губу й опустив руку. Нащо робити боляче тим, хто тебе любить? Знову з’явилось те далеке відчуття, спогад про хлопчика, що біжить засніженим озером. Не зупиняйся, малий, лише не зупиняйся – і тоді все буде добре. Бо інакше твердь висковзне з-під ніг, а ти провалишся прямо в обійми холодного й невідворотного. Антон скуйовдив волосся та здивовано глянув на свою вологу руку. Роса вкрила волосся, а очі захлиснули спогади. Минув майже рік, а все було, наче вчора. Наче нічого не трапилось, наче все ще можна змінити. Він знайшов запасний ключ на одвірку, вставив його в замок, провернув.

На кухні горіло світло. Катя стояла посеред коридору, закутавшись у довгий халат. Під очима – темні кола. В очах – переляк. Антон застиг, вона теж стояла непорушно. Незнайомий чоловік і незнайома жінка дивились один на одного в порожньому коридорі чужої квартири. Сонце мало зійти за сорок п’ять хвилин.

8

Усе залишилось саме так, як він пам’ятав. Окрім, напевно, розміру. Будинки здавалися меншими, вулиці – вужчими, речі – дрібнішими. Олександр штовхнув гойдалку, і та зі скрипом почала свій рух. Чоловік присів і глянув під дошку, що слугувала за крісло. Поміж написаного фломастером «Тут був Степан» ще можна розібрати, надряпане «М. + А.», «С. + К.» уже стерлось. А вони думали, що та мить триватиме вічно…

– Я перепрошую, але це не ваше подвір’я, – почулося ззаду.

– А я завжди вважав його своїм, – усміхнувся Олександр та обернувся.

Він не пам’ятав її молодою. Стільки разів намагався згадати – і не міг. Батько викинув усі фотографії, а життя в Нью-Йорку стерло все інше з пам’яті. Але зараз, дивлячись на ніби незнайому жінку, Олександр упізнавав у ній усі забуті риси. Кажуть, мами завжди впізнають своїх дітей. Лідії Шипалко знадобилося кілька секунд, щоб підтвердити цю тезу.

– Сашко? Це ти??

Йому було соромно, але він не одразу почав її шукати. Лише після того, як минуле почало пробиватися крізь проблеми теперішнього, він згадав, що це саме той світ, з якого його забрали. А значить, тут досі є рідні його серцю речі.

– Ого! То ти тепер директор банку?

– Швидше – керівник української філії американського банку, – відповів Олександр, сьорбаючи борщ.

Колись у дитинстві він ненавидів його, зараз же це було прямою ниткою до такого теплого минулого.

– Ти такий дорослий, – Лідія скуйовдила волосся синові. Ще одна дрібниця, яка колись нервувала, а зараз гріла душу. – Може, одружився вже, поки мама не бачила?

– Ні, ще ні.

– А є хто?

Він усміхнувся згадці про Марію.

– Є…

– От і добре, – сплеснула в долоні Лідія й повернулася до плити, де саме смажилися сирники. – Бо тобі вже тридцять літ…

– Тридцять два.

– Тим паче! Я б і від онуків уже не відмовилась. Ти дивись, час швидко йде.

Олександр покосився на своє пальто, у внутрішній кишені якого лежав чорний блокнот.

– Так, мамо, я знаю…

– А що там твій батько? – несподівано запитала Лідія.

Олександр глянув на її спину, шкодуючи, що не може побачити обличчя.

– Помер. Кілька років назад.

– Як?

– Нещасний випадок, – відповів Олександр, зауваживши, що нічого не відчуває при цих словах. А мав би?

– Зрозуміло…

Лідія відклала готові сирники, полила їх сметаною та поставила перед Олександром. Сама повернулась до плити й продовжила смажити нову порцію.

– Слухай, мам… Що у вас трапилось? Із батьком?

– Нічого. Звичайне сімейне розлучення.

– А… Чому ти була в психіатричній клініці?

Жінка завмерла.

– Повернувшись до України, я почав тебе шукати. Але виявив, що наша квартира у Львові належить іншим людям, старих сусідів не залишилось. Я почав шукати за документами, але жодних Шипалків. Тоді я спробував прізвище бабусі – і знайшов одну Лідію Запорічну, що з вісімдесят п’ятого по дев’яносто восьмий рік знаходилась на лікуванні в психіатричній клініці закритого типу. У дев’яносто восьмому її виписали, і вона переїхала в Бистрицю. Я спершу подумав, що це якась помилка. Але приїхав сюди – і ось ти тут.

Жінка мовчала.

– Я не хочу тебе лікувати, чи щось вимагати, чи змушувати до чогось. Просто в нашій родині ціла шафа скелетів, і я не хочу, щоб вона