Читати книгу - "Все буде добре"

Але це вже не було важливим. Божевільна історія, яка, наче затяжний сон, тривала останній рік, підійшла до фіналу. Не важливо, наскільки закінчена. Головне, що з хеппі-ендом. І, сидячи на кухні та попиваючи чай із корицею, Антон розповів про все, нічого не приховуючи. Йому просто необхідно було це зробити. Просто щоб почути цю історію зі сторони. І почути зі сторони думку про це все. Бо для однієї людини цього було явно забагато. Марія давно докурила свою цигарку, і фільтр тьмяно димів у її руках. Сама вона задумливо покусувала губу, дивлячись кудись у вікно. Помітивши на собі вичікувальний погляд, жінка злегка усміхнулась у відповідь. Викинула недопалок у смітник, присіла перед Антоном і глянула прямо йому в очі:

– Ти головне – вір мені, добре? – попрохала, міцно стискаючи його долоні у своїх.

Антон розгублено кивнув. Зрештою, у нього не було великого вибору. Цей день настільки виснажив його, що одкровень уже бути не могло. Незалежно від того, що буде далі, для себе він уже поставив жирну крапку.

– Тебе підставив Сашко.

В Антона округлились очі. Рука хитнулась – і крапка перетворилась на кому.

– Хто?

– Олександр Шипалко.

І без того спухла голова почала перемелювати в собі спогади, підбираючи відповідні комбінації імені-прізвища, однак не видала жодного результату. Марія знову взяла його за руки.

– Пам’ятаєш, у дитинстві, коли ми були малими, до нас у Бистрицю на літо приїхав хлопець із міста. Сашко. Такий трохи дивний, городський, зацькований, боявся весь час чогось. Пам’ятаєш?

Антон глянув їй в очі. Про що вона говорить? Марія відвела погляд.

– Він виріс, змінився. Став директором великого американського банку «Альвеа».

– «Альвеа»… – повторив Антон. Десь він уже чув цю назву. Але дуже давно й мимохідь. Віктор Євгенович мав із ними якісь справи? Чоловік схопився за голову. – Але нащо? Я… я не розумію. Я вже ні чорта не розумію!

– Це через мене.

– Що? – Антон глянув на Марію, і цього разу вона не відвела погляд.

– Через мене, – повторила. – Він закохався в мене, дуже довго залицявся. А потім дізнався про тебе.

Антон дивився на жінку, яку любив усе життя, і не міг зрозуміти, що за маячню вона несе. Ні, звісно, у фільмах таке буває. Але ж це у фільмах – не в реальному житті!

– Коли ти сів у тюрму, він прийшов до мене й почав погрожувати. Сказав, що в нього є докази моєї причетності до цього вбивства. Сказав, що якщо не зламає мене, то запросто зламає моє життя, і… – раптом Марія розплакалась і вперлась головою в живіт Антона. – Я боюсь.

Чоловік обійняв її та механічно погладив по голові. Власна ж голова абсолютно перестала працювати. Він просто хотів щастя, просто лиш хотів бути з тою, кого любить. Антон не міг уявити, як можна піти на вбивство, підставу й залякування лише заради сексу? Просто щоб отримати тіло того, кого тобі хочеться? Слідом проскочила думка, яка змусила його завмерти. Та хіба він не вчинив би так само, маючи такі можливості? Хіба він би не позбавився конкурента, якби мав змогу? І ось ця пауза після запитання, заданого самому собі, раптом збила на нуль усе бажання справедливості. Залишилась лише втома.

Марія витерла заплакані очі та глянула на Антона.

– Але тепер Сашко знає, що ти на волі. І хтозна, що він задумає. Тобі треба зробити перший крок.

– Ти про що? – прийшов до тями Антон.

Реальність видалася таким же абсурдом, як і спогади про неї.

– Тобі треба зникнути, розумієш? Він захоче перевірити, чи ти прийдеш до мене, а коли зустріне тебе… – вона глянула Антону просто у вічі. – Він страшна людина. І дуже могутня. А я не хочу, щоб він знову завдав тобі шкоди…

Раптом задзвонив телефон, і жінка стрепенулась. Злякано глянула на свій мобільний, і її страх передався Антону. Наче щось невідворотне мало от-от трапитись, і він не міг нічого зробити. Марія витерла сльози, перевела подих і підняла трубку.

– Слухаю.

– Доброго дня, Маріє. У вас усе добре? – пролунав чоловічий голос у слухавці.

У кімнаті було настільки тихо, що Антон чув, як дихає хтось по той бік телефонної лінії.

– Цікаве запитання, – усміхнулась Марія. – Звісно, у мене все добре. А звідки така турбота?

– Пан Олександр цікавився, чи ви будете сьогодні на вечері.

– Звісно, буду. Хіба, може, трішки запізнюсь, – вона скоса подивилась на Антона. – Мені треба ще манікюр зробити. Це надзвичайно важливо.

– Зрозуміло. Тоді я заїду за вами о восьмій. Будьте готові.

– Буду, – кивнула Марія та поклала слухавку. І відразу її радісне обличчя стало втомленим. – Бачиш? – запитально поглянула на чоловіка, але той не відповів. Марія стала поруч. – Прошу тебе, Антоне, тільки не роби дурниць. Я люблю тебе, і не хочу, щоб ти постраждав. Усе минеться, я впевнена, потрібно лише трохи почекати, – вона обійняла його. – Але до того часу нам не треба бачитись. Розумієш?

Він продовжував дивитися в одну точку.

До будинку під’їхало таксі. Водій посигналив, і за дві хвилини з під’їзду вийшов чоловік у потертому одязі з розгубленим поглядом. Він сів у машину, і авто рушило, а з вікна третього