Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

Неприпустимим є пріоритетне постачання харчових продуктів з України-Руси в країни-члени Організації глобальної безпеки, ігноруючи дружні нам ісламські країни.

Гайдук, який приховує своє польське походження, цинічно заграє з лютими ворогами українського народу — режимом польських генералів, метою яких є відторгнення від нашої держави її західної частини. Ігноруючи історичні братські зв’язки України з Росією, Гайдук підняв руку на священну дружбу обох народів, що з особливою силою продемонстрував під час операції „Стратегічний параліч“ (2079 р.).

Спираючись на народну більшість, ФНО обіцяє ліквідувати несправедливу солідаристську економічну систему, повернути право голосу тим, хто не працює, і підвищувати пенсії та соціальні виплати і дотації за рахунок держави.

ФНО сподівається на широку загальнонаціональну підтримку справедливої боротьби проти тиранії Гайдука».

Відозва була прийнята одноголосно, хоча в кількох членів хунти викликала неясне відчуття невдоволення бездоказовістю формулювань, слабкістю звинувачень і недостатньою щедрістю обіцянок тим, хто все одно не відігравав ніякої ролі в майбутньому перевороті.

Але кращої програми не було. Довелося вдовольнитись тим, що мали.

Душа полковника Стригуна Сергія Михайловича ховала в собі два прямо протилежні полюси: був переконаний у власній геніальності й високому призначенні свого потужного інтелекту — й жив у постійному пригніченні від несправедливості долі, яка всіляко принижувала Стригуна, підставляла підніжки на всіх етапах його життя, вперто не помічаючи видатних здібностей героя.

Стригун займав просторий кабінет у будинку Міністерства оборони на вулиці Гончара, вікна якого виходили в парк, де на місці колишнього пам’ятника Чекалову тепер бронзовою з прозеленню глибою здіймався монумент невідомого письменника. Підходячи до вікна і дивлячись на монумент, який добре проглядався крізь безлисті, ще не пробуджені весною дерева, Стригун думав, що це пам’ятник йому, геніальній, нікому не відомій людині з долею, що не склалася з самого початку, від моменту зачаття.

Справа в тому, що мати Стригуна, самотня хористка оперети, пристрасно бажала народити сина — естрадного співака, відомого на весь світ шоумена, з демонічною зовнішністю Кіркора Філіпова; але з численними чоловіками, які приходили й через кілька ночей кидали пані Стригун, нічого не виходило — зачаття не відбувалося. Та й чоловіки були не ті, що їх вимагала майбутня дитина — всі дрібні, малоцікаві, якісь декоратори, військовослужбовці не вище капітана, сантехніки, бухгалтери, поліціанти, колишні спортсмени, а тепер алкаші, що вештались навколо Черепанової гори, не думаючи про те, що тут була колись києво-єрусалимська Голгофа.

І тоді, впавши у розпач, майбутня матінка, зібравши всі свої заощадження, звернулася до біоінженерної фірми «Genesis» із проханням запліднити її сім’ям когось із видатних гламурних шоуменів типу Джекса Майклона. Необхідна процедура була проведена в 2045 році, й пані Стригун із нетерпінням чекала народження нового генія, бажано з чорним кольором шкіри. Так пластично намріяла собі чорнопузана з кучерявою голівкою, що аж розплакалась, побачивши зовсім біле дитя зі світлими очима і зляканим виразом обличчя, схожого на квашене яблуко. Ще кілька років сподівалася, що в Сергійкові прокинуться співацькі гени, мелодії хітів зазвучать у його душі, та дарма! Фірма «Genesis» жорстоко обманула бідну матір, а грошей на нову дитину в неї не було.

Але в міру зростання хлопця, батьком котрого матінка оголосила відомого співака Михайла Шиздецького, якого на той час не було в живих, у Стригуні прокинувся інший неочікуваний талант: математично-програмно-кібернетичний. Мабуть, роззяви з «Genesis» переплутали пробірки при заплідненні. Вже в третьому класі обсяг його оперативної пам’яті й математичних знань перевищував рівень студента математичної академії Цюриха, а згодом заробітки зростали швидше, ніж у молодого співака. На жаль, у вісімнадцятилітньому віці Стригун вскочив у халепу: був звинувачений у хакерському пограбуванні американського банку «Continental» на п’ять мільйонів глобо. Американські слідчі не полінувалися приїхати до Києва і розшукати юнака з сумним обличчям, на якому вже пролягли перші скорботні зморшки; кількість і глибина зморщок зросла за три роки сидіння в тюрмі для особливо обдарованих злочинців, де Стригун був регулярно ґвалтований співкамерниками та битий куховарами за невдоволену міну при споживанні того гівна, що називалося їжею. Стригун зненавидів як Америку — з її обожнюванням грошей і законів — так і Україну, за її зневажання будь-яких законів.

Саме тоді Стригуна помітив молодий опер Державної варти Іванишин Мирон Пилипович, який завербував здібного хакера і посприяв його звільненню з в’язниці. Спочатку Стригун практикувався в розробці програм перманентного стеження за неблагонадійними елементами суспільства, а оскільки до неблагонадійних належала переважна кількість громадян (про це знав Мережко, але не здогадувався Гетьман Махун), то й роботи Стригуну вистачало. Його історичним досягненням була розробка і впровадження в практику системи «Піраміда» — тотального прослуховування всіх телефонів і гаджетів країни, всіх розмов у публічних місцях та офісах — й виловлювання потрібної інформації завдяки спеціальним кодам. За систему «Піраміда» Стригуну присвоїли звання капітана контррозвідки й нагородили повним зібранням творів М.В. Гоголя у 10-ти томах. Ці відзнаки Стригун сприйняв, як глибоке приниження, справедливо вважаючи себе найздібнішим співробітником Дервари. Його бос і покровитель Іванишин ходив уже в полковниках і за розробку системи «Піраміда», в якій нічого не розумів, одержав золоту медаль Свободи.

Саме тоді померла матінка Стригуна, що кинуло його в глибоку депресію і запій, після якого збільшилася кількість скорботних зморщок на обличчі й почалося виразне тремтіння рук.

Іванишин знову врятував Стригуна, запропонувавши йому звання майора і посаду начальника відділу «Е» (електронна розвідка і спеціальні операції) в структурі ВІРУ — Військової розвідки України, де Іванишин, ставши генерал-хорунжим, посів посаду заступника Гайдука. І знову Стригун відчув несправедливість долі, бо вперше зустрівся з людиною, яка, по-перше, розуміла все, що робив Стригун, а по-друге — не довіряла йому. Цією людиною виявився Гайдук, якого Стригун боявся і ненавидів. Точніше — ненавидів і боявся. Під час підготовки операції 2077 року «Ахіллесова п’ята» Стригун зустрівся з похмурим поглядом Гайдука, який, здавалося, пропікав його, від чого ще більше тремтіли руки. І хоча Гайдук зовнішньо був люб’язний, не гримав і